За два останні роки Гурам Дарчія вперше зрозумів, що одруження з Вірою Кекелідзе було правильним рішенням. Та пістолет не давав спокою: — Віро, звідки в тебе цей пістолет?
— Це кольт. Ем тисяча дев’ятсот одинадцятий, Гураме!
Гурам витяг сигарету й спробував підкурити, та руки тремтіли.
— Мамо, я ще зіб’ю, ти цього не відпускай!
— Не треба! — заволав Гурам. — Не збивай більше, і цього досить, — і швидким кроком зайшов до котеджу.
Віра Кекелідзе не очікувала втечі чоловіка з поля битви й розпачливо запитала:
— Гураме, куди ти пішов?
Та Гурам одразу ж вийшов назад. Мабуть, не знайшов собі місця в кімнаті. Стрімголов наблизився до дружини та пілота, що розтягнувся на землі, обійшов довкола дерева, підбіг прямо до дружини й озвучив головне запитання серпня дві тисячі восьмого року:
— Віро, чий це кольт?
Гурам не отримав відповіді, що стало приводом до роздумів. «Що ж це виходить? Моя дружина придбала кольт. Звісно, що цим кольтом мишей стріляти вона не планувала. Може, вона наперед знала, що братиме полонених? Ще менш імовірно. То навіщо моїй дружині зброя? Може, то я мав бути заручником, і це доля надіслала нам цю війну? Думати можна багато, але факт, що з цією зброєю заручником був би я».
Вірус
— Скажіть що-небудь…
— Я — страх. Вітаю. Сміливо можу сказати, що я — бог. Перепрошую за богохульство. Мій ворог — любов. Я маю неабияку здатність перевтілюватися. Я можу вселитися в людську душу й зруйнувати її. Можу перетворитися на бездушний предмет і налякати людину. Я там, де є зло та смерть. Ми товаришуємо. Ми розуміємо, що можемо існувати окремо, та разом ми набагато сильніші.
Я маю свій погляд на розвиток подій. Першим етапом страху є втрата концентрації. Коли від людини втікає розум і вона одночасно починає думати над кількома питаннями. За цим іде друга та вирішальна сходинка — паніка. Паніка є відчуттям безвиході. Якщо вона оволоділа вами, можете починати їсти власний одяг. Людині, що впала в паніку, здається, що земля обертається довкола неї й час швидко спливає.
Я заразний. Мій вірус інколи набуває вигляду епідемії. Я полюбляю багатолюдні місця. Розважаюся цим. Сподіваюсь, ви мені не дорікатимете. Якщо я в гарному настрої, я не даю себе зупинити.
Та у мене є одна вада. Я не можу діяти незалежно. Мені хтось потрібен. Наприклад, дегенерати та псевдожурналісти. Вони мають своє місце в моєму витворі. Дегенератами я опрацьовую народ, псевдожурналістами — політиків. І якщо врахувати, що політики — дегенерати, виходить цільний ланцюг.
— Ви не боїтеся через власні політичні заяви?
— Я не лізу в політику. Моя справа — лякати народ. Ось, наприклад, ця сім’я! Чого вони бояться? Що їм втрачати? Двокімнатну квартиру в Руставі та цю нещасну хатину в Сіоні? Але вони все одно бояться!
— Втратити одне одного, мабуть.
— Я для того і є, щоб вони цього боялися. Тож уважно спостерігайте за мною!
Для чого п’ють ліки?
Віра перевела погляд на пілота. Довго роздивлялась його, залишивши своє запитання без відповіді. Натомість Гівіко осмілів і ламаною російською, яка більше нагадувала болгарську, спитав:
— Почєму ти нас бомбіл?
В одну мить Гурам залетів до котеджу. Гість із неба вже не чекав на повернення Гурама і заскиглив сам до себе: — Ой, как больно, вот здєсь боліт! — пілот показав на щиколоток і глянув на господиню повними жалю очима. — Помогітє!
Замість виказати співчуття до нього, Віра подивилась на Гівіко, який усе ще був на дереві, і прокричала: — От казала я тобі — вивчай російську, бачиш, як згодилося? — та у цих словах було стільки агресії, що Гівіко не зрозумів, чи сподобалось матері його знання російської мови, чи ні. В цей час, тримаючи в руці великий ніж для хліба, з котеджу вискочив Гурам Дарчія й підбіг до дружини:
— Ось, лише це знайшов.
Віра Кекелідзе не звернула уваги на ці надміру спокійні слова чоловіка і поставила ногу на поранений щиколоток пілота. Той заволав. Та кольт ем тисяча дев’ятсот одинадцять творив дива: після того, як його дуло опинилося на лобі росіянина, він замовк і біль ущух.
— Говорі, сука, почєму ти нас бомбіл! Говорі, а то зарєжу! — у цих словах відчувалась радше жіноча гордість, ніж бажання отримати відповідь на власне запитання. Пілот відчув це і спробував перенести основний акцент на відомий феномен гуманності грузинської жінки. Він подивився на неї телячим поглядом і ще раз проскиглив: — Ой, нє убівайтє, прошу вас!