— Пощадітє, Вєра Юрьєвна! — заблагав Нікіфоров А.Г., перший полонений.
— Пощадітє, ми же своі! — спробував застосувати «погляд теляти» Асименко Д.Ю.
— Звідки вони знають ім’я твого батька? — Гурам все ж відірвав від землі розгублений погляд. — Віро, поясни мені, звідки ці чоловіки знають ім’я твого батька?
На відповідь не вистачило часу. Новий винищувач за три секунди перетнув сіоньське небо і залишив у вухах страх. Щоправда, Гівіко з уже опрацьованої рогатки вистрілив і в нього теж, та, як бачимо, не поцілив, оскільки внаслідок цього авіа-па вибуху не сталося. Всі перетворилися на слух. Літак у небі окреслив коло і повернувся назад. Гівіко дістав з кишені новий камінець, поклав у рогатку, відтягнув гуму і став вдивлятись у небо. Гурам Дарчія зрозумів намір сина й зі словами, мовляв, не треба, не збивай більше, підбіг до дерева.
— Летиить! — радісно вигукнув десятирічний Гівіко і перестрибнув на іншу гілку. Страх підлітав.
Щоб Сіоні зрозумів
Гурам хотів спитати в дружини, чи йому залізти на дерево й зняти Гівіко, чи залізти й лишитись там. Та камінь, що його випустив з рогатки Гівіко, мабуть-таки потрапив усередину залізнокрилого алігатора, дав йому ляпаса, перевернув у повітрі й звалив на землю. Тому Віра не відповіла. А навіть якщо б і зробила це, в тому шумі все одно нічого не було б зрозуміло.
Ще раз вибухнув багатомільйонний ляк у сіоньському небі. Ще раз засвітилося авіаційне пальне кольорами веселки. Ще раз попадали на землю чоловік та дружина, російські солдати Нікіфоров А.Г. та Асименко Д.Ю. Ще раз упав з гілки десятирічний Гівіко Дарчія. А коли стих весь цей гуркіт, коли з душ вилетів страх, Гівіко вже був на дереві й кричав на все село: — Я збив його, я збив його!
Не залишаймось непомітними
З неба злетів третій непроханий «гість». Спокійно приземлився. Охайно склав парашут і, поки ті, хто його зустрічав, приходили до тями, наблизився до Віри. Ця невеличка сцена не минулася без гордості й гідності: його хода була сповнена галантності та приреченості. Третій пілот підійшов до розпластаної на землі жінки й простягнув руку. Віра обперлась на неї й підвелася. Переклала пістолета в ліву руку, ледь торкнулася пальцями чола й кокетливо поправила на шиї вкладену у вузол косу, схожу на клубок. Повернула пістолет з лівої руки до правої, вільною рукою розгладила зім’яте плаття і струсила пил. Віра Юріївна Кекелідзе опинилась лицем до лиця зі щойно збитим. Усі дивились на них, навіть Гівіко. Небо заспокоїлось. Звуки бомб нагадували грозу за горами. Та це відбувалось далеко, дуже далеко.
— Мєня зовут Суркатов Б.І., подполковнік я. Зовітє мєня просто Боря. Вєра Юрьєвна, ви с етім пістолєтом очароватєльни!
— Ой, спасібочкі, — була відповідь.
Як давно він вже не бачив кокетства дружини. Але зараз, у цю важку для країни хвилину, таке перетворення було неочікуваним. Він згадав, що в руці він тримає великого ножа для хліба, хоча насправді вже не тримав. Ніж був заправлений за ремінь. Тому, як у справжнього кавказця, кров ударила йому в голову, він оголив ніж, наче меч, і заволав: — Рукі ввєрх, солдат!
Пілот взяв у руку долоню Віри Юріївни і нахабно подивився на спокійного кавказця. Гурам зрозумів, що не зможе використати перетворений на меча ніж і переніс увагу на сина: — Гівіко, не збивай більше, бо я й тебе ув’язню!
Гівіко на гілці принишк. Гурам вперше у житті пожалкував, що випив заспокійливі пігулки.
— Вєра Юрьєвна, — немов нічого й не сталося, третій збитий знову звернувся до Віри, — прошу вас отпустіть моіх друзєй.
— Что ви говорітє? — Віра м’яко підняла брови, так, як це роблять сильніші за своїх чоловіків жінки.
Суркатов Б.І. зрозумів, що мав справу з незвичним випадком. Адже по ньому годі було здогадатися, що перед бойовим вильотом він випадково прочитав переписку Грибоєдова та Ніно Чавчавадзе. Що у справі з грузинською жінкою йому не було б рівних. Тому він запропонував відступити назад і зробити дещо, що нагадувало домовленість.
— Ілі сдайтє нас в плєн, а то нєкрасіво получітся. Палі от рук грузінкі! Некрасиво будет.
— Конєчно, Вєра Юрьєвна, что скажут люді! — радісно підтримав його Асименко Д.Ю.
— Дома нас нє так поймут, — приєднався Нікіфоров А.Г., перший із прибулих пілотів.
Віра поглянула на озброєного чоловіка і зрозуміла, що Гурамові бракувало щита, бо так він кинув би і меч, і щит. Гурам стояв собі й скляними очами вдивлявся у землю. Це безпорадне стояння хіба не свідчило теж про відсутність уваги?