Третього серпня дві тисячі восьмого року, після того, як він зірвав два помідори і скопав землю довкола кабачків, спецрейсом його перевезли до Дагестану, всадовили за штурвал винищувача і сказали: тут і тут зробіть це і це, і ось тепер у цьому красивому селі грузинського регіону Тіанеті він чекає смерті.
Чи шкодує він? Солдат завжди готовий до смерті, та він жалкує, що не встигне на похорон матері. Він розуміє, що за матір’ю не доглянуть ані його дружина, ані тим більше дочка. Мабуть, знову здадуть до будинку пристарілих. Шкода, що Анатолій не розуміє, що мамі це більше піде на користь, ніж зашкодить. Ех, та нічого.
Хто є другим пілотом? Це — Асименко Дмитро Юрійович. Чоловік родини, чоловік замученої молодості, чоловік випивки. Маленький Діма народився в підмосковному селі Мухі й до трьох років ріс там. Батько служив у Радянській Армії — в Азербайджані, Казахстані та Киргизстані. Постійна зміна місця проживання була болючою для Діми. Часто доводилось полишати друзів через батькові переїзди. Тому він вирішив стати пілотом, щоб пролітати над будинками друзів і махати їм рукою. Авіація стала покликанням для Діми. Асименко старанно служить батьківщині. Та кожна мрія має кінець. Дмитро Юрійович скоро вийде на пенсію. Зараз він служить на військовій базі в Махачкалі. Там само, у військовому містечку, живе його родина — дружина та дві доньки. Дмитро Юрійович — зразковий чоловік та батько. Хоча алкоголь є його слабким місцем, він ніколи не йде додому напідпитку. Має за правило: не показуватися п’яним перед штурвалом літака та родиною. Якщо взяти до уваги, що він або за штурвалом, або виховує дітей, ніхто не знає, коли він встигає випити. І все ж таки колеги рідко бачать його тверезим. Коли він п’є, то робиться добрим, веселим і щасливим. Вважає, що йому пощастило з дружиною. На авіаційній базі в Махачкалі його родину вважають зразковою. Дружина — бухгалтер і працює у частині. Вони все ще кохають одне одного так, як у день весілля. З першого серпня дві тисячі восьмого року діти поводились так, неначе здогадувались, що це останні дні, проведені з батьком. Дружина також була сумною та особливо ніжною.
Третього серпня авіаційну базу Махачкали перевели на казармений стан. Після того дружина Валя, дванадцятирічна Ліда та восьмирічна Свєта батька не бачили. Повернеться чи ні додому Дмитро, залежить лише від Віри та Гурама.
Третій пілот, Суркатов Борис Іванович, він же Боря. Людина довговічності, людина ініціативи, людина спорту. Народився в селі Аніпольськ Калузького району. Батько Борі — відомий баскетболіст, дворазовий чемпіон Радянського Союзу Іван Суркатов. Грав за «Крилья Совєтов». Мати ж — домогосподарка.
Майбутнього авіатора вабив спорт, та, зваживши на настійливе батьківське прохання, він обрав військову справу і, між іншим, ніколи про це не жалкував. Боря — сорокачотирирічний білявий чоловік, високий на зріст, з блакитними очима. Мрія жінок бальзаківського віку. Байдужим до жінок Борис Іванович не був ніколи. Тричі був одруженим і має чотирьох дітей. Військові завжди мали успіх серед представниць слабкої статі. Наразі він розлучився втретє і думає повернутись до другої дружини. Його дитяче серце схильне до любовних пригод. Борис Іванович галантний, вміє поводитися з жінками і, що головне, верткий, мов гієна. Коли він прагне справити враження на співрозмовників, його авіаційні пригоди та погони підполковника так само ефективно вражають ціль, як бомби, скинуті одним натисканням кнопки. Він вірить у власний успіх, тому він веселий і комунікабельний.
Останнє бажання
От і зараз його весела вдача справила вирішальний вплив на подружжя. Тобто за мить до розстрілу він сказав:
— А можно пєрєд смєртью послєднєє жєланіє?
Віра опустила пістолет.
— Що з ним робити?
— Не знаю… — Гурам розгубився.
— Я знаю. Читав у книжці, що перед смертю зазвичай виконують останнє бажання, — знайшов вихід Гівіко, що сидів на дереві, немов вартовий.
— Де ти це прочитав, синку? — відповіла мати.
— Що ти за книжки йому даєш читати, Віро? — Гурам звів угору брови.
Віра злякалась, що може зруйнуватися щойно набута сімейна єдність, і стала виправдовуватися: — Не знаю, він завжди сам шукає, що читати, — і сердито зиркнула на Гівіко. — Що ти читав, Гівіко?
— «Злочин і кару».
Тепер Віра повернулась до полонених:
— Какоє жєланіє? — здавалось, авторитет Федора Михайловича на неї вплинув.
— А у вас случайно нєту нікві? — сором’язливо запитав Суркатов.
— Что? — Віра запитливо подивилась на чоловіка.