— Нікві, гріби у вас такіє, — осмілів Суркатов.
Нікіфоров підтримав розмову: — Ой, я тоже знаю нікві. Ой, знаю, знаю.
— Гріби? Нє слишал такого, — приєднався до обговорення другий пілот.
— Вот попробуєшь, і послє етого і на расстрєл можно, — весело відповів Суркатов.
— Що? — Віра питала більше чоловіка, ніж засуджених.
— Нікві? Нікві? — перепитав у пілотів Гурам. Він зробив акцент на специфічному звукові «к», щоб упевнитись у бажанні росіян.
— Да, да, нікві, нікві, — підтвердив Суркатов.
Віра зрозуміла.
— Ой, ізвінітє, нікві нєту, що тепер робити з цими гостями? Чим годувати? — вона повернулась до чоловіка.
— Аух, — щиро захвилювався Гурам, — у нас є щось?
— Вино! — з відразою прокричав Гівіко.
— Ізвінітє, нікві нєту, но єсть очєнь вкусноє ісрім маквалі, — з обличчям по-справжньому стурбованої домогосподарки відповіла Віра.
— А что ето? — з лицемірною посмішкою поцікавився другий льотчик, Асименко.
— Ето соус для куріци, — швидко відповів обізнаний в грузинській кухні Суркатов.
— Как ви сказалі називаєтся? Ісрим мак… мак… — усе ще лежачи на землі і вчепившись пальцями у мох, спитав перший пілот Нікіфоров.
— Ісрім маквалі, — Віра сунула пістолет до кишені й кинулась до котеджу. — Сєйчас я прінєсу, стол накрою. Подождітє! — щось надзвичайне відбувається в голові у жінки в такий час. Свідомість господині спрацьовує зазвичай швидше за маклера на нью-йоркській біржі, і з повним дотриманням логістичних законів вона починає продюсинг столу. Тому молекули мозку зі швидкістю світла дали Вірі зрозуміти, що для того, аби накрити стіл, їй знадобляться безробітні працівники: — Чого стоїш, давай неси вино, дай випити цим людям, сором так без поваги їх розстрілювати! — наказала вона чоловіку перед тим, як залетіти до кімнати під назвою кухня і зникнути там.
Чого тільки не побачиш на світі
— Значіт, у мєня віно такоє, что просто класс, ви такого віна нє пілі єщьо, — потер руки Гурам.
— Грузінскоє? — другий пілот, Асименко Дмитро Юрійович, проковтнув слину.
— Конєчно, грузінскоє. Я сам поставіл, із моєго віноградніка. Ето нє здєсь, ето в Кахєтіі, но пріньос віно сюда, для дорогіх гостєй, чтоб бєз тоста нє уходілі. Я сєйчас прінєсу, — сказав він і зник.
Натомість з’явилася Віра з великим блюдом із зеленню та стосом тарілок. Швидко переклала посуд на стіл, що стояв під деревом, і знов побігла до котеджу зі словами: — Нє уходітє, сєйчас стол накрою.
Якщо який-небудь сіонець пройшов би повз помешкання Дарчія, то побачив би таку сцену: три російських військових на колінах і з піднятими руками посеред подвір’я, вартовий Гівіко на дереві й наполовину накритий стіл. Якщо б цей перехожий зупинився і прислухався, то почув би такий діалог:
— Грузінскоє віно… — багатозначно промовив би Нікіфоров Анатолій Георгійович.
— Настоящєє… — глузливо відповів би Асименко Дмитро Юрійович.
— Какіє пріятниє люді, — підсумував би Суркатов Борис Іванович, він же Боря.
Пройшов би випадковий перехожий повз подвір’я Дарчія і задумався б: чого тільки не побачить людина під час війни.
Винні вуса
Перший пілот, Анатолій Георгійович, помітив на дереві Гівіко, який похмуро дивився то на небо, то на них, і спитав у нього:
— Ей, мальчік, как тєбя зовут?
— Гівіко, — відповів неохоче Гівіко.
— А почєму там сідішь? — зацікавився третій льотчик, Борис Іванович, він же Боря.
Гівіко не хотів розкривати таємницю. Він знав, що ворогові себе не розкривають.
— Іді, папє помогі! — порадив другий пілот, Дмитро Юрійович.
Гівіко сердито глянув на нахабного пілота, але відповісти не наважився. До голови прийшла думка: «Зараз він хоче, щоб я зліз, і він забере мою зброю, аби я не збивав інші літаки».
— Ти что, по-русскі нє понімаєшь? — спитав Дмитро Юрійович.
Гівіко набридло мовчання: — Понімаю.
— Коль понімаєшь, почєму папє нє помогаєшь? — не відставав Асименко.
— Навєрноє, нє может слєзть, — голосно засміявся Анатолій Георгійович. Сміх підхопили й інші пілоти. Гівіко розізлився, вклав камінець у рогатку, відтягнув на себе гумку і вистрілив у Нікіфорова. Камінь влучив у ціль, і Анатолій Георгійович скрикнув. Гівіко спробував голосно посміятися над пілотами, але це не пройшло повз увагу Віри, яка саме вийшла з котеджу.
— Гівіко! Що ти робиш? Тобі не соромно? — вона підійшла до столу з навантаженою баштами тарілок тацею і продовжила накривати на стіл. Гурам, який повернувся у двір з величезним бутлем вина, прислухався до слів дружини.