— Що він зробив? Ще збив?
— Ні, стріляв камінням у гостей.
Гурам поставив бутель на стіл. — Не соромно, хлопче? Хіба так поводяться з гостями?
— Вони не гості.
Віра закінчила нашвидкуруч накривати на стіл. — Мені не до нього. Ти приглянь за ним. Прошу к столу!
Полонені не зрушили з місця. Так і стояли на колінах з піднятими руками.
— Я для того тебе ростив, хлопче, щоб ти у гостей каміння жбурляв? Така наша гостинність? Тьху! — сплюнув Гурам Дарчія і почав розливати вино з бутля у менший посуд.
— Вообщє-то он хороший мальчік, только іногда нє знаю, что с нім проісходіт, — стала виправдовуватися Віра.
— Родішь, накормішь, одєнєшь, а потом — вот! — з жалем погодився чоловік.
— Вони не гості нам! — пробурчав Гівіко.
— Злазь негайно! — Вірі набридла непристойність Гівіко, і вона машинально потягнулася за пістолетом.
— В етом возрастє всє такіє, — зазначив Анатолій Георгійович, усе ще з піднятими догори руками.
— На то і дєті, чтоби родітєлєй доставать, — погодився Борис Іванович.
— Вот у мєня двє дочкі, одной двєнадцать, другой — восємь. Всьо нікак нє могу с німі общій язик найті, — до обговорення проблеми долучився Дмитро Юрійович.
— Кто іх поймьот, — Віра ще раз оглянула стіл. Різноманітність страв тішила її душу, і настрій покращився. Вона ще раз запросила гостей до столу.
— А как жє наша казнь? — Дмитро Юрійович згадав, навіщо впав сюди.
— Ето будєт нє казнь, а расстрєл, — так, ніби між іншим, зазначила Віра.
— Ето потом, — і Гурам помахом руки покликав гостей до столу.
— А то нє забудьтє про нас, — весело сказав Борис Іванович і підвівся. Він струсив пил зі штанів і швидко рушив до столу. Просто, як винищувач Су-25. За кілька секунд усі три пілоти підлетіли до столу й обережно приземлились на стільці.
— Летить, он ще летить, — закричав з дерева Гівіко. І справді, за мить у сіоньському блакитному небі з’явився штурмовик. Гівіко приготувався стріляти, та не встиг прицілитись. Залізне чудовисько кудись повернуло і зникло. Родина Дарчія нічого не помітила, але звук почула.
— Слишитє? Что за звєрі такіє?! Ми отдихаєм, а оні нас бомбіть хотят, — обурилась Віра.
Гурам почав розливати вино і, щоб не марнувати час, почав розмову: — Вот объяснітє: цєлий год ми с женой работаєм і дєнєг накапліваєм, а потом прієзжаєм в ето чудєсноє мєсто, чтоб от города і от шума подальшє. І вот тєбє! Еті бляді нас угробіть хотят.
— Гураме! Що за слова, тут дитина.
Гурам завершив ритуал наповнення склянок. — Ну ладно, дорогіє гості, прошу тост за знакомство. Всє ви ужє билі в Грузіі?
— Да, да, конєчно, — хором погодились Дмитро Юрійович та Борис Іванович.
— Я в Кечхобі отдихал, — додав Анатолій Георгійович.
— Ну, значіт, ви знаєтє наші традіціі. У застолья должен бить тамада. Так что я назначаю сєбя тамадой, — і Гурам підняв склянку.
— За тамаду! За тамаду! — ожили гості.
— Нєт-нєт, за тамаду можно випіть і в началє стола, і в конце. Пєрвий тост випьєм за нашу встрєчу, — Гурам уважно оглянув гостей. — Будьтє счастліви і добро пожаловать в Грузію!
— За нашє знакомство! За Грузію! — в один голос закричали пілоти.
Підняли вони склянки чи ні, та у повному склянок небі Сіоні з’явився ще один незваний об’єкт.
— Пішла артилерія!.. — подав голос Гівіко.
Гуркіт залізного творіння привніс за стіл сум’яття. Незважаючи на неприємне гудіння у вухах, вино випили до дна і поставили склянки на стіл.
— Йоб вашу мать, у мене тут стіл накритий, а вони там воюють. Тьху! — плюнув Гурам. — Ні, брате, цій країні нічого не допоможе, — і витер винні вуса.
Куди посадити цього чоловіка?
В небі було видно літак. Цього разу хлопчик виявився молодцем, швидко відтягнув гуму рогатки, прицілився і вистрілив. Вічний камінець влучив у спину Су-25, збив з маршруту і підірвав. Через оглушливий шум учасники застілля полягали на землю. Небо над Сіоні знову забарвилось у кольори веселки. Звукова хвиля звалила порожні склянки і змусила деренчати ножі та виделки. Гілка дерева зачепилась за руку Гівіко і не дала йому впасти. Це таки сталося, і у двір Дарчія впав ще один російський пілот.
— Гівіко, что ти надєлал? — обережно промовила Віра.
— Патрулю, мамо, я ж казав, — відповів радісно син.
Зазвичай радість дитини передається і матері, але цього разу так не сталося.
— І де мені садовити цього чоловіка? Хіба не потрібно питати дозволу, коли приводиш гостя? — з докором сказала Віра.