— Ой, синку, молодець, збивай, збивай, гість для нас благословенний, — сказав батько і попрямував до гостя, який щойно впав. Віра швидко підвелася й пішла за чоловіком. Чоловік та дружина підняли остовпілого туриста.
— А гдє я? — спитав чоловік, що перетворився на гостя.
— Ви у нас в гості, — з посмішкою сказала Віра і допомогла зняти ремені парашута.
— Прошу к столу! — Гурам жестом показав, мовляв, переміщаймося до столу.
— А развє нас нє казніть должни?..
— Какоє казніть, я такіє блюда пріготовіла.
Монолог четвертого пілота, Ізмайлова Земута Тумезовича
Мене запросили до столу. Зараз усе може бути. Чи варто підійматися і сідати за стіл? Ех, а якщо все це якийсь хитрий прийомчик, і там на мене чекає порятунок? Цілком можливо, тим більше, що зараз я точно знаю лише те, що мої колеги, вже добряче напідпитку, більше не думають про смерть. Наче сюди вони впали тому, що їх дійсно запросили доброзичливі грузини.
Цікаво, що має робити нормальна людина в такій ситуації? Першою чергою вона повинна задуматись, чи прийняти запрошення. Та й вирішувати потрібно швидко, щоб не змушувати господаря очікувати. А другою? Потрібно підвестись, підійти до столу і поводитись так, неначе нічого не сталося. Що потім? Потім сценарій розвиватиметься з огляду на те, хто господар.
Знаю я цих грузинів. Доволі дивний народ. Спочатку запросять, а потім таке влаштують, що мама не горюй. Дуже дивний народ ці грузини. У них є реальні проблеми, і вони повинні їх вирішувати. А ці люди люблять лише пісні та веселощі. В той же час у них одне бажання: зробити собі приємність, образивши та побивши один одного. Але все це ще півбіди, можна сказати, для них навіть «за щастя». Адже більше, ніж вони самі, їм огидні абхази, осетинці, вірмени, азербайджанці та курди. Що тут приховувати? Євреї також їм не до душі. Хай скажуть уголос! Цим тільки дозволь — лише купку родичів та друзів залишать живими. Решту всіх повбивають. Було б по-їхньому, скільки б нашкодили вони один одному. Але визнавати цього вони не хочуть. Ось росіян люблять. Але в глибині душі нас також не люблять.
От і зараз запрошують до столу. Комусь може здатися, що я дійсно впав до друзів. Ніби я й не бомбив їхні будинки кілька хвилин тому. Але ж мені про це відверто не скажуть. Вони зачаяться, а потім, коли вип’єш їхнього вина і відчуєш себе як удома, тебе вб’ють. Хоча, мушу визнати, іншого шляху я не бачу.
Грузина не зрозуміти, радіє він чи сумує, ображається чи ні. Тому я й кажу, що вони дивний народ.
Гансхвавебулі
Гурам вказав гостю на його місце. Віра стала біля чоловіка й уважним поглядом окинула стіл.
— Коль ви билі в Грузіі до етого, значіт, ви знаєтє ещьо одін наш обичай. Что тот, кто опаздиваєт, єму полагаєтся что? — спитав Гурам.
— Штрафчік єму! Ето мєня в Кечхобі научілиі, — озвався Анатолій Георгійович. Дмитро Юрійович та Борис Іванович підтримали:
— Штраф-чік! Штраф-чік! Штраф-чік!
Гурам звелів принести гансхвавебулі. Віра заскочила до котеджу зі словами «не вбий тільки цього чоловіка».
— Пока моя жєна прінєсьот ето, расскажітє о сєбє.
— Мєня зовут Зємут Тумєзовіч Ізмайлов. Я із Татарстана, служіл в ВВС Россіі. Я ужє почті дєдушка. Я сєгодня внука жду, оні всє там у роддома, і… вот.
На стіл опустився смуток. Ситуацію розрядив ріг, що його принесла Віра. Гурам із благоговінням взяв у дружини гансхвавебулі.
— Вот ето в нашєй сємьє називаєтся «гансхвавєбулі», — він простягнув ріг Земуту Тумезовичу Ізмайлову і став наповнювати вином склянки. — Всє опоздавшіє гості должни ето випіть. А ми випьєм із обичних стаканов. Дорогіє пілоти, раз Зємут Тумєзовіч скоро станєт бабушкой…
— Дєдушкой, — поправила дружина і, посміхаючись, кинула погляд на учасників застілля. Мовляв, пожартував він.
— Дєдушкой, — виправив помилку Гурам і продовжив: — тогда випьєм за ету дєдушку! За внука єщьо нє родівшєгося ми нє пьйом. Говорят, что ето плохая прімєта. Но за дєдушку випьєм! За Зємута!
— За Зємута! — вигукнули гості.
— Нєудобно как-то, ну, всьо равно спасібо, — стримано відповів Земут Тумезович. Тим не менш підвівся, заглянув у ріг, голосно видихнув і торкнувся губами вина. Учасники застілля безшумно випили бурштинове вино зі склянок.
— А віно прєкрасноє, — сказав після цього Анатолій Георгійович.
— А кто дєлал?! — Гураму стало приємно.
Вони повернули порожні склянки на стіл і з теплотою в очах подивились на того, хто пив з рога. Пілот спорожнив ріг і, немов досвідчений тамада, перевернув його.