— Сколько лєт прошло, я в Грузію нє єзділ. Раньше с женой каждоє лєто отдихал в Тєлаві, — сказав він і поклав ріг на стіл.
— Вот ето віно із Тєлаві.
— Что ви так мало кушаєтє, я слишала, что у вас в арміі нє кормят хорошо, — заклопоталася Віра.
— Ой, кормят нас нормально, — Дмитро Юрійович вмокнув курячу ніжку в соус ісрім маквалі й відкусив шматок.
— У нас по тєлєвізору пєрєдавалі, что всє солдати голодниє ходят. Как мнє іх жалко! — змінилась на лиці Віра. — Єслі ето іх мать відіт, как ето будєт плохо.
— Нас кормят хорошо, а вот солдат на пєрєдовой нє очєнь, — Борис Іванович відкусив шматок гарячого хачапурі.
— Ми офіцери, а нас, профєссіоналов, нє так много осталось. Кто на пєнсіі, кто профєссію смєніл, — включився в розмову Земут Тумезович, який після випитого рога відірвав шматок шоті й безцеремонно зачерпнув ним соус ісрім маквалі. Другою рукою він узяв курячу грудинку.
— Вот хороший тост, — Гурам взяв зі столу склянки. — За вас всєх хочу випіть. За вас, как больших профєссіоналов! Чтоб ваше оружіє всєгда попадало в цєль, і чтоб всє ваши снаряди попадалі в точку, — він закінчив розливати вино і випрямився. — Чтоб послє вашего снаряда ми засипалісь как куріци, і дрожь по всєму тєлу прошол. Чтоб от удара бомби в штани наложілі.
— Що з тобою сталося? Соромно, чуєш, — Вірі стало незручно, і вона опустила куряче крило на тарілку.
— Спасібо, спасібо, батоно Гурам! — подякували за тост гості й підвелися на ноги.
— У мєня син растьот, профєссіонал тожє. Вот он на дєрєвє сідіт, і всє єго рогаткі в вас попалі, — батько поглянув на сина повними любові очима. — А? Скажітє, єслі он такой малєнькій і с рогаткамі попадаєт в такіх істрєбітєлях, когда вирастєт, что он будєт видєливать? А? — і голосно розсміявся. Розсміявся так, як зазвичай це роблять щасливі батьки.
— А-а, значіт ето ти мєня сбросіл? — ожив Земут Тумезович і по-дружньому помахав пальцем Гівіко, немов зі злом і любов’ю одночасно.
— Он, он, он всєх нас сбросіл, — не проковтнувши їжу, підтвердив Дмитро Юрійович Асименко.
— Ах ти шалунішка! — посміхався Земут Тумезович, усе ще махаючи пальцем немов зі злом і любов’ю одночасно. — Кстаті, у мєня пєрвий внук такого же возраста.
— За нас, за профєссіоналов, — продовжив Анатолій Георгійович Нікіфоров і підняв склянку в бік Гівіко. — За тєбя, мальчуган!
Гості й хазяїн підняли склянки і з насолодою почали ковтати бурштинового кольору вино.
Коли в сім’ї гості, Віра не бере до рота ані шматочка. Вона втрачає апетит і переймається лише виглядом столу. Але зараз… Скуштувала куряче крильце. Сама здивувалась, як це вона почала їсти.
А хлопчик на дереві занурився у власні думки.
— Я нє мальчуган, — звертаючись більше до себе, ніж до когось, пробубнів Гівіко. Цей перший пілот йому давно не подобався. Спочатку він сміявся, кажучи, що він не може злізти з дерева. А зараз іще й «мальчуганом» називає. Почекай, Гівіко тебе запам’ятає. Цей останній полонений також йому не сподобався. Як тільки приземлився, одразу почав «коли ми їх розстріляємо, коли розстріляємо». Вони ж не худоба, щоб одразу так і вбивати? Уух, цей старенький дідусь також не сподобався Гівіко. Ну, постривай, його він теж запам’ятає!
Атракціон
Тільки-но вони сіли, небо почало гудіти. До Сіоні наближався ще один штурмовик.
— Вот відітє? Вот сєйчас он сбросіт ето, і ми всє посмотрім, как он ето дєлаєт, — Гурам встав з-за столу і підійшов до дерева, на якому сидів Гівіко. Гості також рушили за ним. Вони зібралися під деревом і поглядали то на небо, то на Гівіко. Звук літака наближався. За кілька секунд залізне чудовисько з’явилось на небі.
— Давай, синку, не зганьби мене, — надихнув сина батько.
— Ето наш, 15 89, Ніколай Фьодоровіч, — після короткого споглядання визначив Анатолій Георгійович.
— Да-да, Ніколай Фьодоровіч Сімак. Такой хороший чєловєк, — погодився Дмитро Юрійович.
— Ми с нім єщьо Сухумі бомбілі, — промовив, посміхаючись, Земут Тумезович.
Гівіко поклав камінець у рогатку, відтягнув гуму, прицілився й зі словами «Пішла артилеріяаа!..» вистрілив.
Камінець і слова вилетіли одночасно. Громада, що зібралась у дворі, напружено очікувала результату. Мовчання порушив Борис Іванович Суркатов.
— Попал.
— Попал, конєчно! — гордий з дочасної перемоги Гурам підморгнув Гівіко. Тільки-но він сказав це, як літак спалахнув і почав розпадатися на частини.
Це був звичайний, стандартний вибух. Від попередніх вибухів він відрізнявся тим, що ніхто не впав на землю, ніхто не злякався оглушливого гуркоту і ні в кого не з’явилося відчуття катастрофи. Сім’я Дарчія вже звикла до такого видовища. Пілоти нагородили Гівіко аплодисментами. Гівіко на них не зважав і не зводив очей з обпаленого неба.