Віра винесла гітару з дому. Подолом сукні витерла пил і передала чоловікові. Побачивши гітару, гості ожили і зааплодували: — О-о-о, гітарочка? Просім, просім.
— Ето пєсня про вас. Когда ви впєрвиє вошлі в Грузію в 21-м году, — і Гурам підморгнув Вірі.
Невже «Суліко» написана про росіян? Гурам пройшовся гітарними струнами. Перший акорд не був схожий на «Суліко». Взагалі й Гурам не був схожий на себе, і це було не лише через те, що він був п’яний.
— Це не так. Росіяни в Грузію увійшли в тисяча сімсот вісімдесят третьому, — прокричав батькові Гівіко, але на це ніхто не звернув уваги.
— Да ну, нєважно. Ітак… — і він почав пісню, слова якої були такими:
Побачив уві сні Грузію,
Що милася у озері крові,
Потерта чорна чоха
Розвівалась на горах Коджорі.
Потерта чорна чоха
Розвівалась на горах Коджорі.
Зайшли червоні, принесли біду.
До якої партії належить Едзгверідзе Барнаба?
Барнаба, Барнаба, горіти в пеклі тобі,
До якої партії належить Едзгверідзе Барнаба?
Радій, прекрасна,
Радій, прекрасна моя країно.
Радій, прекрасна,
Радій, прекрасна моя країно.
У подвір’ї Дарчія вибухнули аплодисменти. Гості відкрито висловлювали емоції. Віра Юріївна не очікувала такого успіху чоловіка. Подумки зраділа. Радість з серця перейшла на очі, з очей — на губи, і вона посміхнулася. Не знаю, як це пояснити, але Віра підвелась, стала над чоловіком, поклала руки йому на плечі й прошепотіла на вухо: «Кохаю тебе».
Гурам поцілував Вірину руку і подякував гостям. Але збоку виглядало так, неначе подяка належала саме Вірі.
П’ять рогів
«Чого я це сказала? Зараз подумає, що я передала куті меду і що з гостями так поводитись не можна. Гурамові неприємна моя увага. Гості підуть, і все буде як завжди: чоловік, якого я не маю, але який є».
Гурам відклав гітару, підвівся, взяв ріг і почав його наповнювати.
— А что, расстрєл отмєняєтся? — захвилювався Борис Іванович Суркатов.
Віра виринула з думок і повернулась на свій стілець.
— Нє-є, нєт, Боря, — поцілунок чоловіка в руку геть збив її з пантелику.
— Вот випьєм ето і расстрєляєм, — Гурам наповнив ріг і підвівся:
— Друзья… Гості… Пілоти… Я хочу випіть за вас. За вашу смєрть. Потому что вот сідєлі ми здєсь і скучалі, а послє вас жізнь стала інтєрєснєй. І я рад, что ми так на скорую руку познакомілісь і расстайомся навсєгда. Ми вас расстрєляєм как воєнних прєступніков. І нє надо, нє надо сльоз. Прошу вас. Ми же мужчіни. Мнє тоже больно ето дєлать, но надо.
— Шкода їх якось, — промовила Віра, але Гурам не почув цих слів.
— Ви всє знаєтє етот фільм, гдє проізносітся тост за малєнькую, но гордую птічку, которая хотєла долєтєть до солнца, но обожгла крилья и упала на самоє дно самого глубокого ущєлья. Помніте, да?
— Помнім, как нє помнім, — погодились пілоти.
— І вот я скажу, что… — Гурам окинув стіл орлиним поглядом, — Віро Юріївно, винеси-но ще рогів. Я ж не буду пити сам.
Віра підскочила і кинулась до будинку.
— І вот я скажу, что ви тє самиє птічкі. Потому что ви скоро умрьотє, і ето вашє послєднєє застольє, так что я ужє пью за вас, как за усопших. Пусть вам зємля будєт прахом!
Віра винесла з дому п’ять рогів такого ж розміру і роздала пілотам. Потім неначе пір’їнку взяла двадцятилітровий бутель і наповнила кожен ріг. Гурам з гордістю спостерігав за діями дружини.
«Як мало потрібно жінці для щастя. Раз поцілував — і зробив щасливою. Ні, гадаю, час повертатись додому. Гадаю, час повертатись додому. Але поспішати не варто», — подумав він.
«Чому він мене поцілував? Скільки він вже цього не робив. Стільки років жодного разу не поцілував. Якщо добре пригадати, навіть руку мені не тиснув, я вже не кажу про щось інше», — Віра наповняла роги, немов вправний виночерпій.
Незважаючи на це, Гурам продовжив тост: — Ви тє птічкі, коториє упалі на самоє дно глубокого чувства. І ето чувство називаєтся дружба. За моіх друзєй, за вас! — сказав він і випив.