Віра Кекелідзе відпила ковток чаю. В руці вона тримала великий шматок печива. Спокійним, вишуканим рухом занурила його в чай і насолоджувалася відчуттям, що його викликало в неї вишневе варення. В будь-якому разі вона намагалася дочекатись від розм’яклого печива бажання взаємодіяти зі смаковими рецепторами. В голові у Віри Кекелідзе крутилась одна нав’язлива ідея: їй захотілось, щоб істерика її чоловіка, спричинена важким нервовим розладом, сприймалась як випадково почутий інтимний катарсис із сусідньої кімнати.
— Чого мовчиш? Тут зустрічатимемо росіян? У цьому халаті їх зустрічатимеш? Щоб хтось зайшов у дім і пограбував нас? Ти цього хочеш? — не вгамовувався Дарчія.
— Буває ж так? Сваряться дружина з чоловіком. А ти сидиш у власному котеджі за маленьким столиком, у якого відламана одна ніжка. І щоб він не впав, тримаєш його коліном і п’єш чай з варенням, — Віра, ніби нічого надзвичайного й не відбувалося, спокійно ще раз відпила трохи чаю і подивилась на чоловіка. Здивування на його обличчі наче медом лягало на її серце. Тому вона незворушно вела далі: — Заїдаєш його печивом і зовсім не цікавишся сімейною сценою в сусідів. Трапляється, звичайно, таке часто трапляється! Тому, — тут Віра Кекелідзе зупинилась, заправила волосся за вуха і продовжила, — це мене не стосується. Яке мені діло до сусідської сварки? Бабуся моя, Нінель Салія, полюбляла робити так: ішла туди, де сварилися, і неодмінно пхала свого носа з окулярами на ньому в чужу справу. Добре, що мене таке не цікавить. Та й взагалі я не схожа на свою бабусю. Ну а потім сусіди пересварилися. Молода, нашого віку дружина та її невдалий мужчина з кодовою назвою — чоловік. Буває… То що, я маю, на Вашу думку, встати й піти за цим хамлом? Ну, погляньте, погляньте… — звернулась вона до уявного глядача.
На чиєму ти боці?
Як я вже казав, він — чоловік, що тільки-но перетнув сорокарічну межу, з рідким волоссям, круглим лицем, подвійним підборіддям і животом, який з’явився без жодної на те причини. Якби він до того ж був приземкуватим, можна було б сказати, що він потворний, але високий зріст додавав йому величності. Та навіть з його рум’яними щоками, які стали такими від споживання коньяку, нема на що дивитись. Дванадцять років тому Гурам не був таким. Дванадцять років тому Гурам Дарчія мріяв про кар’єру регбіста. Та через два місяці після одруження отримав травму і покинув про це думати. Кажуть, регбісти рідко йдуть у журналістику, і всі справді здивувалися, коли він почав писати. Він обрав одну газету і писав три колонки до кожного номера.
Працюючи в газеті, він полюбив інші види спорту, і зараз вже не уявляє життя без футболу, баскетболу й тенісу. Гурам Дарчія непоганий чоловік. Дружину він кохає по-своєму. Так, як і більшість грузинських чоловіків. Але найдорожчим для нього є син. Він вважає, що його власне життя склалося не так, як він хотів, тому єдиною надією залишається маленький Гівіко.
З чого почалось руйнування родини? Точно він не пам’ятає, але часто думає про це. Мабуть, з неуспішної спортивної кар’єри, невдалих журналістських робіт і одноманітного життя. Кілька разів він намагався врятувати сім’ю. Перестав пити, вділяв більше уваги дружині, більше часу бував удома. Словом, намагався бути таким чоловіком і батьком, якими їх показують в американських фільмах. Як на те, такі Гурамові «розвороти» час від часу закінчувалися ще більшими конфліктами. Останні два роки Гурама та Віру (в класичному сенсі) не можна назвати чоловіком та дружиною. Вони існують у режимі, позбавленому уваги, контакту, довіри, в небажанні поступатися одне одному й, що найнестерпніше, — у мовчанні. Розмовляють лише про навчання Гівіко та комунальні платежі. Кількість речень зведено до мінімуму. Жоден з них не радіє поверненню додому. Обидвоє намагаються прийти пізно ввечері й піти вранці першим.
Головне питання: хто першим покине сім’ю. Хто візьме на себе відповідальність за цю драму? За ким залишиться право на перший докір? Хто буде винним за марно прожиті роки, згаслі сподівання, втрачений час, кохання, що минуло, і ще багато чого, за думки, побачені перед дзеркалом? Хто візьме це на себе? Кожному бракує мужності. Тому й досі вони живуть разом… Перетворили все на систему з мінімальними зобов’язаннями, де головною жертвою є не вони самі, а їхній спільний син. Такий егоїзм батьків мимоволі робить з нього винного. Обоє намагаються схилити сина на свій бік. Але дитина так не може. Вона любить обох. Зараз про Гівіко батьки згадують найменше.
Невроз
Я — запитання без відповіді. Моє кредо — правда, вірність, а ще я маю двох дітей. Зараз я без чоловіка. Перша моя дитина — від другого чоловіка, друга — від першого. Сама не знаю, як так сталося. Та спробую пояснити.