ї хвороби, бо справді щоразу допомагало, коли після поганої поведінки й нападів надмірного збудження чи пригніченого настрою його змушували виконувати суворі вправи з медитації під чиїмось наглядом; Кнехтові, що ставився до нього прихильно й чуйно, теж не раз доводилося вдаватись до цього засобу. Так, Тегуляріус мав свавільну, примхливу вдачу, нікому не любив коритися, а проте коли він був у піднесеному настрої і сипав своїми песимістичними жартами, його живий інтелект усіх зачаровував, ніхто не міг лишитися байдужим до його сміливих, часто похмурих, але блискучих ідей і думок. Та все ж він був невиліковний, бо зовсім не хотів вилікуватись, не надавав ніякого значення гармонії і підпорядкуванню, любив тільки свою незалежність, своє вічне студентство й волів ціле життя залишатися страдником, упертим самітником, від якого можна всього сподіватися, геніальним блазнем і нігілістом замість стати на шлях підпорядкування ієрархії і знайти в цьому спокій. Він не цінував спокою, мав за ніщо ієрархію, не дуже вважав на догани й не боявся самоти. Отже, був прикрим, нестерпним членом громади, що вбачала свій ідеал у порядку й гармонії. Проте якраз завдяки своїй важкій, нестерпній вдачі він був у цьому маленькому, такому ясному і впорядкованому світі вічно живим ферментом, докором, попередженням і застереженням, спонукою до нових, сміливих, заборонених і зухвалих думок, неслухняною вівцею в отарі. І саме це, здається нам, і допомогло йому, незважаючи ні на що, здобути прихильність Кнехта. Безперечно, в Кнехтовому ставленні до нього завжди відігравало якусь роль співчуття, звертання нещасного, якому загрожує небезпека, до рицарських почуттів друга. Але цього було б замало, щоб підтримати їхні дружні стосунки після вступу Кнехта на посаду Магістра, коли життя його сповнилося по вінця новими обов’язками й відповідальною працею. Ми дотримуємося тієї думки, що в Кнехтовому житті Тегуляріус був такий самий необхідний і важливий, як Десиньйорі й отець Якоб з Маріафельса: він був, як і ті двоє, елементом, що вносив у його душу неспокій, відчиненим віконцем на нові краєвиди. В цьому дивному другові Кнехт, здається нам, відчув, а згодом і свідомо визнав представника певного типу, що тим часом існував тільки в образі цього єдиного провісника, а саме типу такого касталійця, в якого він може переродитися, коли нові знайомства й імпульси не відмолодять і не зміцнять Касталії. Тегуляріус, як більшість самітних геніїв, був саме провісником. Він, власне, жив у Касталії, якої ще не було, але якою вона могла стати завтра: ще дужче відгородженою від світу, внутрішньо виродженою, оскільки мораль Ордену застаріє і втратить свою силу, маленькою провінцією, де ще будуть можливі найвищі злети духу і найглибші самозречення в ім’я високих вартостей, але де виплекана, рафінована духовність не матиме вже перед собою ніякої іншої мети, крім милування своєю віртуозністю. Для Кнехта Тегуляріус був одночасно втіленням найвищих спроможностей Касталії і грізною провістю її майбутньої деморалізації і загибелі. То була радість і диво, що існував такий Фріц. Але треба було не дати Касталії перетворитися в ілюзорний світ, заселений самими тегуляріусами. Небезпека, що до цього дійде, була ще далеко, проте вона існувала. Досить Касталії, якою її знав Кнехт, ще трохи вище звести мури своєї аристократичної відокремленості, досить тільки трохи похитнутися дисципліні Ордену, занепасти ієрархічній моралі, і Тегуляріус перестане бути дивакуватим винятком, а обернеться в представника виродженої, приреченої на загибель Касталії. Це найважливіше своє відкриття, яке найдужче тривожило його, — усвідомлення можливості, навіть початку такого занепаду чи бодай схильності до нього, — Магістр Кнехт, мабуть, зробив би багато пізніше або й зовсім не зробив би, якби поряд із ним не жив цей касталієць майбутнього, що його він знав як себе самого; для чуйного інтелекту Кнехта це був симптом і застережний сигнал, як для розумного лікаря перший хворий, вражений не відомою ще недугою. А Фріц же був не пересічною людиною, це був аристократ, талант високої мірки. Якщо невідома ще недуга, вперше виявлена в Тегуляріуса, її провідника, пошириться і змінить обличчя Касталії, якщо Провінція і Орден колись виродяться, набудуть хворобливої форми, то майбутні касталійці не будуть навіть тегуляріусами, не матимуть його чудового хисту, його меланхолійної геніальності, його яскравого мистецького запалу, а в переважній більшості тільки його нестійку вдачу, його легковажність, брак дисцип1ліни й зацікавлення спільними справами. Кнехта не раз охоплювали ці похмурі видива й передчуття, і йому звичайно треба було великих зусиль, щоб побороти їх у собі то з допомогою медитації, то з допомогою ще завзятішої діяльності.