Ми не можемо докладно розповісти, яким чином Магістр поступово знов добув довіру товариша; всі ми знаємо його спокійну, погідну вдачу, його ласкаву чемність, тож хай собі кожен уявить це посвоєму. Кнехт наполегливо домагався дружби Плініо, а хто міг довго встояти перед ним, коли він чогось хотів? Минуло кілька місяців від їхньої першої зустрічі в Колегії, і нарешті Десиньйорі після неодноразових запрошень Магістра погодився навідатись до Вальдцеля. І ось одного хмарного, вітряного осіннього дня вони поїхали вдвох на прогулянку в ті місця, які так добре знали з своїх шкільних часів, з далеких часів своєї дружби. Кнехт був у веселому, незатьмареному настрої, а його супутник і гість — мовчазний, але неспокійний; як на полях навколо них світло чергувалося з тінню, так і в його душі радість зустрічі чергувалася зі смутком відчуження. Недалеко від селища вони вилізли з екіпажа й пішли пішки стежками, якими ходили колись давно, й почали згадувати декотрих товаришів і вчителів, деякі свої тодішні розмови. Десиньйорі прогостював у Кнехта цілий день, і той дозволив йому, як і обіцяв, бути присутнім при його праці, дивитися, як він виконує свої службові обов’язки. Рановранці гість мав їхати додому, і вечір вони просиділи вдвох у вітальні Кнехта, знов відчуваючи себе майже такими самими близькими друзями, як раніше. День, коли він годину за годиною міг спостерігати працю Магістра, справив на гостя велике враження. Того вечора між ними відбулася розмова, яку Десиньйорі, повернувшись додому, відразу ж записав. Хоч у тій розмові вони частково торкалися й речей не дуже важливих, які декому з читачів, може, здадуться й зайвими в нашій суворій розповіді, проте ми хочемо навести її в такому вигляді, як вона була записана.