Десиньйорі кивнув головою і повів далі: — Я насамперед розповім тобі лише те, що треба знати, щоб ти міг скласти якесь уявлення про моє становище. Отже, в нас усе починається з родини, це найвища сила в житті юнака, байдуже, чи він її визнає, чи ні. Я ладнав із своєю родиною, поки був вільним слухачем вашої елітарної школи. Цілий рік мені добре жилося у вас, а на канікули я ікав додому й там розкошував, бо був єдиним сином і мене всі пестили. Матір я любив ніжно, навіть палко, і тільки розлука з нею завжди була для мене горем, коли я від’їздив з дому. З батьком у мене були холодніші, але приязні стосунки, принаймні в дитинстві й замолоду, коли я вчився у вас; він був давнім шанувальником Касталії і пишався тим, що я виховуюся в елітарній школі і втаємничений у такі високі речі, як Гра в бісер. Ці канікули вдома майже завжди минали в піднесеному, святковому настрої, мої батьки і я бачили одне одного, так би мовити, лише в святковому вбранні. Часом, коли я їхав додому на канікули, мені було шкода вас, що лишалися у Вальдцелі й не знали такого щастя. Мені не треба багато розповідати про ті часи, бо ж ти знав тоді мене краще, ніж будьхто інший, я був майже касталійцем, тільки, може, трохи ближчим до землі, грубішим і поверховішим, але сповненим радісної задерикуватості, запалу й ентузіазму. То була найщасливіша пора в моєму житті, хоч тоді я не розумів цього, бо, живучи у Вальдцелі, гадав, що щастя й розквіт у моєму житті почнуться аж тоді, коли, скінчивши вашу школу, я повернуся додому і, завдяки здобутим у вас перевагам, завоюю світ. Натомість після нашої розлуки з тобою в моєму житті почалися незлагоди, що тривають і досі, і боротьба, з якої я не вийшов переможцем. Бо цього разу батьківщина, до якої я повернувся, складалася вже не тільки з рідної домівки, вона зовсім не чекала мене з відкритими обіймами й не квапилася визнати мої вальдцельські переьаги, навіть удома скоро почалися розчарування, труднощі й дисонанси. Я не зразу помітив це, мене захищала наївна дитяча віра в себе і в своє щастя, винесена з Касталії мораль Ордену й звичка до медитації. Але як мене розчарував і витверезив університет, де я хотів вивчати політичні дисципліни! Тон, що панував серед студентів, рівень їхньої загальної освіти і їхніх розваг, духовне обличчя деяких викладачів — як це все відрізнялося від того, до чого я звик у вас! Ти пам’ятаєш, як я колись боронив наш світ від вашого, вихваляючи до небес просте, наївне життя. Якщо за це належить кара, друже, то я отримав її повною мірою. Бо якщо це просте, невинне, кероване інстинктом життя, ця дитинність, ця невимуштрувана, наївна геніальність десь, може, ще й існувала серед селян, ремісників абощо, що мені не вдалося ані побачити її, ані, тим більше, прилучитися до неї. Ти пам’ятаєш також, правда ж, як я в своїх, промовах висміював пиху і бундючність касталійців, називав їх чванькуватою, зніженою кастою, в якій панує кастовий дух і зарозумілість. Ви явилося, що люди в світі так само пишалися своїми поганими манерами, своєю убогою освітою і грубим, крикливим гумором, своєю ідіотською, але хитрою націленістю на практичну, корисливу мету, вважали себе в своїй вузьколобій безпосередності так само неоціненними, угодними богові обранцями, як найафектованіший, зразковий учень вальдцельської школи. Одні брали мене на глум і поблажливо поплескували по плечу, а другі реагували на чужий їм касталійський дух у мені відвертою, лютою ненавистю, яку ницість завжди відчуває до шляхетності і яку я вирішив прийняти як відзнаку.