Перші двоє шкільних товаришів, яких я побачив у Селищі, були простодушні люди, вони радісно плескали мене по плечу і ставили дитячі запитання про моє дивовижне світське життя. Але кілька інших були вже не такі простодушні, вони мешкали в Селищі Гри, належали до молодшої еліти й не ставили наївних запитань, а віталися зі мною, коли ми зустрічалися в одному з приміщень твого храму й зустрічі не можна було уникнути, з вишуканою, трохи силуваною ввічливістю, скоріше навіть поблажливо, й не переставали наголошувати, які вони заклопотані важливими й недосяжними для мене справами, як їм ніколи і як нецікаво й не хочеться поновлювати давнє знайомство. Я, звичайно, й не пробував набиватися їм у приятелі, порушувати їхній спокій, олімпійський, ясний, глузливий касталійський спокій. Я дивився на них і на їхній за1повнений активною діяльністю день, як в’язень крізь грати чи як злидар, голодний і пригноблений, дивиться на аристократів та багатіїв, веселих, гарних, освічених, добре вихованих, добре відпочилих, з випещеними обличчями й руками.
І ось з’явився ти, Йозефе, я зрадів, коли побачив тебе, і в моєму серці ожила нова надія. Ти йшов подвір’ям, я впізнав тебе ззаду по твоїй ході і зразу ж покликав на ім’я. «Нарешті переді мною людина! — подумав я. — Нарешті переді мною приятель, може, супротивник, але такий, з яким можна поговорити, хоч і запеклий касталієць, але такий, у якого касталійська сутність не обернулася в маску й панцир, людина, здатна зрозуміти іншу!» Ти не міг не помітити, який я був радий і як багато надій покладав на тебе, і ти справді надзвичайно ввічливо пішов мені назустріч. Ти ще пам’ятав мене, я ще для тебе щось важив, тобі було приємно знов побачити моє обличчя, і ти не обмежився коротким, радісним вітанням на подвір’ї, а запросив мене до себе й присвятив, пожертвував мені вечір. Але що то був за вечір, любий Йозефе! Як ми обидва мучилися, вдаючи дуже веселих, дотримуючись дуже чемного, майже товариського тону, як тяжко нам було провадити мляву розмову, переходити від однієї теми до іншої! Хоч решта касталійців були байдужі до мене, з тобою мені виявилося ще гірше, те виснажливе, даремне силкування воскресити давню, вже мертву дружбу ще дужче ятрило мою рану. Той вечір остаточно розвіяв мої ілюзії, мені безжально дали зрозуміти, що я не товариш і не спільник, не касталієць, не рівний за рангом, а обтяжливий, настирливий йолоп, неотесаний чужинець, і те, що ця наука була мені подана в такій коректній, гарній формі, що розчарування й нетерпіння було так бездоганно замасковане, здавалося мені найтяжчою образою. Якби ти мене був вилаяв чи дорікнув мені, якби був сказав: «Що з тобою сталося, друже, як ти міг так занепасти?» — я відчув би себе щасливим, і крига була б проламана. Але де там! Я побачив, що більше не належу до Касталії, що скінчилася моя любов до вас і моє замилування Грою в бісер, скінчилася наша дружба. Репетитор Кнехт прийняв мене, обтяжливого відвідувача у Вальдцелі, промучився й пронудьгував зі мною вечір і в бездоганно ввічливій формі показав мені на двері.