Кнехт слухав його так само уважно й привітно.
— Любий друже, — задумливо мовив він, — як же твої слова нагадують мені наші шкільні роки й тодішній твій критичний запал! Але в мене сьогодні роль не та, що тоді, не моє тепер завдання боронити Орден і Провінцію від твоїх наскоків, і мені дуже приємно, що на мені вже не лежить тяжкий обов’язок, який колись виснажив мене до краю. Бо не легко відбити такі блискучі атаки, як оце твоя. Ти, наприклад, кажеш про людей, що там, за межами Касталії, «живуть справжнім життям і роблять справжнє діло». Це звучить так категорично, гарно й щиро, майже як аксіома, і якби хто захотів заперечити її, то мусив би порушити всі правила чемності й нагадати обвинувачеві, що в те «справжнє діло» входить частково і праця для добробуту й підтримки Касталії в комісії, з якою ти сюди прибув. Але тепер нам не до жартів. Я бачу з твоїх слів і чую з твого тону, що серце твоє й далі повне ненависті до нас, але одночасно й відчайдушної любові, заздрості та палкої туги. Ми для тебе — боягузи, трутні або діти, що граються в дитячому садку, проте свого часу ти вбачав у нас вічно веселих богів. З того, що ти сказав, я можу зробити принаймні один висновок: вина за твій смуток, твоє горе чи як ми ще його назвемо, все ж таки, мабуть, лежить не на Касталії, причину його треба шукати десьінде. Якби винні були ми, касталійці, ти б напевне сьогодні не робив нам тих самих докорів і звинувачень, що й під час наших хлоп’ячих дискусій, колись ти мені розкажеш про себе докладніше, і я не сумніваюся, що ми знайдемо, як зробити, щоб ти був щасливий і веселий чи принаймні став добріший і терпиміший до Касталії. Бо, наскільки я міг досі зрозуміти, твоє ставлення до нас і до Касталії, а отже, й до своєї молодості, до своїх шкільних років — фальшиве, неприродне, сентиментальне, ти розчленував свою власну душу на касталійську й світську й тяжко мучиш себе через ті справи, за які не відповідаєш. Але цілком можливо, що ти надто легко ставишся до інших речей, відповідальність за які лежить саме на тобі. Я маю підозру, що ти вже давно не робив вправ з медитації. Правда ж? Десиньйорі гірко всміхнувся.
— Який ти проникливий, domine! Кажеш, давно? Я хтознаколи, багато років тому, відмовився від чарівного ліку медитації. Як ти раптом почав дбати про мене! Того разу, коли я був у Вальдцелі на канікулярному курсі і ви мене так щедро обдарували ввічливістю й зневагою, так гордовито відвернулися від моїх спроб поновити дружні стосунки, я приїхав додому з твердим наміром назавжди викорчувати з своєї душі все касталійське. Відтоді я відмовився від Гри в бісер, ніколи більше не робив вправ з медитації, навіть музика довго викликала в мене відразу. Натомість я знайшов собі нових товаришів, що навчили мене світських утіх. Ми пиячили й розважалися з дівчатами, перепробували всі приступні нам спроби одурманювати себе, опльовували й висміювали все добропорядне й оточене пошаною, всі ідеали. Звичайно, таке шаленство тривало не так уже й довго, але достатньо, щоб стерти з мене рештки касталійського полиску. А коли згодом, через багато років, один випадок переконав мене, що я перебрав міру й деякі засоби медитації мені дуже знадобилися б, я був уже надто гордий, щоб починати наново.