Є люди, здатні любити оплачене жертвами становище в житті, хай то буде посада, шлюб чи фах, саме через ці жертви й так звикнутися з ним, що воно дає їм задоволення й щастя. Десиньйорі мав іншу натуру. Він, щоправда, лишився вірний своїй партії та її керівникові, своїм політичним поглядам і діяльності, своєму подружжю, своєму ідеалізмові, проте згодом усе це стало для нього таким самим проблематичним, як колись уже стало все його буття. Юнацький запал у політиці і в обстоюванні своїх поглядів пригас, боротьба за те, щоб довести своє, вже не давала того задоволення, що раніше, так само як і страждання та жертви з упертості, а до цього ще й долучився досвід і протверезіння в фаховій діяльності; врешті Плініо почав уже замислюватися, чи справді він тільки з любові до істини й справедливості став прибічником Верагута, чи не спричинились великою мірою до цього Верагутів ораторський хист і вдача народного трибуна, його особистий чар і вміння публічно виступати, дзвінкий голос і чудовий, мужній сміх або розум і врода його дочки? Плініо дедалі більше сумнівався, чи справді позиція батька була така негарна, коли він боронив вірність своєму станові й не хотів поступатися орендарям, навіть засумнівався, чи взагалі існують добро і зло, правда і кривда. Може, кінець кінцем, єдиний законний суддя в цих справах — голос власного сумління? А коли так, то він, Плініо, не має рації, бо живе не в щасті, не в спокої і згоді з собою та оточенням, а в вічних сумнівах і докорах сумління. Хоч подружжя його й не було нещасливим, невдалим у простацькому розумінні цього слова, а проте в родинному житті в нього теж не бракувало напружених ситуацій, ускладнень І суперечностей. Можливо, родина була найкраще з усього, що Плініо мав, але вона не давала йому того спокою, щастя, почуття легкості, чистого сумління, яких він так потребував, а вимагала великої обережності й витримки, коштувала великих зусиль. Навіть син Тіто, вродливий, дуже здібний хлопчик, уже змалку став приводом до боротьби й дипломатії, до ревнощів і спроб кожного з батьків зробити його своїм прибічником; хлопчик, якого вони обоє надто любили й пестили, дедалі більше прихилявся до матері і врешті зовсім перейшов на її бік. Це був останній удар і остання втрата в житті Десиньйорі, яку він, мабуть, пережив найтяжче. Але й цей удар не зломив його. Він знайшов у собі силу вистояти й зберегти рівновагу, тримався з гідністю, але став похмурий і меланхолійний.