– І хіба б ви не виправдали його, якби він так зробив? — вигукнув Тіто.
— Я б не хотів бути йому суддею, мій юний друже. Якщо котрийсь Десиньйорі з наступних поколінь усвідомить велич свого роду і обо1в’язки, які накладає на нього в житті приналежність до цього роду, якщо він добре служитиме своєму місту, державі, народові, справедливості, загальному добру і при цьому набуде такої сили, що принагідно ще й поверне собі родинний дім, то така людина заслуговує на пошану, і ми скинемо перед нею шапку. Та якщо він не знатиме іншої мети в житті, крім цієї історії з будинком, то буде просто одержимим маніяком, іграшкою пристрастей, і дуже можливо, що він ніколи не збагне суті таких юнацьких конфліктів з батьками і ціле життя, вже змужнівши й постарівши, буде приречений носити на собі цей тягар. Ми можемо зрозуміти його, можемо поспівчувати йому, проте слави своєму родозі він не додасть. Гарно, коли старовинний рід любить і цінує свій дім, але відмолодіти й набути нової величі він зможе тільки тоді, коли його сини служитимуть більшій меті, ніж родинна.
Якщо під час тієї прогулянки Тіто уважно й досить охоче вислухував, що казав йому батьків гість, то при іншій нагоді він знов не раз уперто виявляв свою неприязнь, бо в цьому чоловікові, якого так високо ставили і батько, і мати, хоч звичайно між ними не було згоди, відчував силу, що могла стати небезпечною для його власної, нестримуваної ніякою дисципліною волі. І тоді він навмисне хизувався своєю невихованістю. Щоправда, після цього він кожного разу каявся і ладен був загладити свою провину, бо його самолюбство було вражене тим, що він повівся гірше, ніж Магістр, якого оточувала, мов блискучий панцир, весела ввічливість. А крім того, в глибині свого недосвідченого і трохи здичавілого серця він відчував, що бачить перед собою людину, яка, мабуть, заслуговує великої любові і пошани.
Особливо відчув він це, побувши якось півгодини на самоті з Кнехтом, коли той чекав на батька, заклопотаного якимись справами. Зайшовши до кімнати, Тіто побачив, що гість непорушно сидить, приплющивши очі, завмерлий, мов статуя, і в своєму самозаглибленні неначе випромінює тишу і спокій. Хлопець мимоволі сповільнив ходу й хотів навшпиньки вислизнути за двері. Але тієї миті гість розплющив очі, тепло привітався з ним, підвівся, показав на рояль, що стояв у кімнаті, і спитав, чи він любить музику.
Так, відповів Тіто, хоч уже давно не бере уроків музики й не пробує грати, бо в школі успіхи в нього не найкращі і вчителі добре йому допікають, але слухати музику йому завжди приємно. Кнехт сів за рояль, відкрив віко, перевірив, чи він настроєний, і зіграв уривок із сонати Скарлатті, який цими днями поклав в основу однієї вправи з Гри в бісер. Потім зупинився, побачив, що хлопець його слухає уважно й зачаровано, і почав коротко пояснювати йому, що приблизно відбувається під час такої вправи з Гри в бісер, розклав музику на її компоненти, показав кілька способів аналізу, які можна було в цьому випадку застосувати, і в небагатьох словах розповів, яким чином музику перекладають в ієрогліфи Гри. Вперше перед очима Тіто Магістр постав не як учений гість, не як славнозвісна особа, що гнітюче діяла на його самолюбство і тому й викликала неприязнь, — цього разу хлопець побачив його за роботою, це був чоловік, що володів дуже тонким, точним мистецтвом і майстерно показував його; про сенс цього мистецтва Тіто міг тільки здогадуватись, але вже розумів, що воно, мабуть, вимагає від людини цілковитої самопосвяти. До того ж йому імпонувало, що його мають за досить дорослого й розумного, щоб цікавитись такими хитромудрими речами. Він притих і за ці півгодини дістав перше уявлення про те, з якого джерела походять ясність і спокійна впевненість цієї дивовижної людини.
Службова діяльність Кнехта останнім часом була майже така сама напружена, як у ті важкі дні, коли він тількино вступив на посаду. Для нього було важливо залишити всі ланки в системі Ордену, за які він відповідав, у зразковому порядку. Цього він досяг, зате не досяг другої мети, яку теж поставив перед собою, — привчити всіх до думки, що без нього можна обійтись чи що його легко замінити. Так майже завжди буває з нашими найвищими керівниками: Магістр ширяє десь угорі, над складним комплексом справ і обов’язків, що входять до його компетенції, мало не як коштовна прикраса, як голий символ; він швидко з’являється і так само швидко зникає, мимохідь, як привітний гість, скаже слово чи двоє, кивне головою, жестом натякне на якесь доручення, і вже його немає, він уже в сусідів, він володіє своїм службовим апаратом, як музикант інструментом, начебто не потребуючи для цього ні сили, ні роздумів, і все йде, як по шнурочку. Проте кожен службовець у тому апараті знає, що буває, коли Магістр десь поїде чи захворіє, як важко його замінити хоча б на один день чи на кілька годині Поки Кнехт ще раз оглядав і перевіряв свою маленьку державу, Vicus Lusorum, особливо дбаючи про те, щоб непомітно призвичаїти свою «тінь» до необхідності в майбутньому цілком замінити його, він пересвідчився, що внутрішньо вже звільнився і відійшов від усього цього, що його більше не сповнюють щастям і не захоплюють чари цього добре продуманого маленького світу. Він дивився на Вальдцель і на свою посаду вже майже як на щось залишене позаду, як на перейдений шлях, що багато чого йому дав і багато чого навчив його, але вже не може збудити в ньому нових сил, прагнення до нових досягнень. І йому під час цього поступового звільнення й прощання ставало дедалі ясніше, що справжньою причиною його повільного відчуження і бажання піти, звідси було, мабуть, не усвідомлення небезпек, які загрожують Касталії, і не турбота про її майбутнє, а просто те, що частка його єства, його серця лишилась порожньою, незайнятою і тепер заявила про свої права й захотіла їх задовольнити.