Він іще раз грунтовно простудіював статут і закони Ордену й побачив, що піти з Провінції, власне, буде не так важко, не так майже неможливо, як йому здавалося спершу. Він мав право, якщо йому так підказувало сумління, відмовитись від посади й залишити Орден, тому що давав обітницю не на ціле життя, хоч члени Ордену дуже рідко користувалися цим правом, а члени Колегії не користувались ним ніколи. Ні, не через суворий закон цей крок здавався йому таким тяжким, а через самий ієрархічний дух Ордену, через вірність і відданість йому, що вкоренилася в його власному серці. Звичайно, він не хотів тікати тайкома, а готував докладне, обгрунтоване прохання надати йому волю, над яким Тегуляріус, щира душа, вже напрацювався до мозолів на пальцях. Але Кнехт не вірив, що те прохання матиме успіх. Його будуть уласкавлювати, вмовляти, може, запропонують піти у відпустку й відпочити, наприклад, у Маріафельсі, де недавно помер отець Якоб, чи в Римі. Але відпустити не захочуть, він дедалі більше впевнювався в цьому. Відпустити його означало б піти всупереч усім традиціям Ордену. Якби Колегія задовольнила його бажання, то тим самим визнала б, що воно справедливе, визнала б, що життя в Касталії, навіть на такій високій посаді, може за певних обставин не вдовольняти людину, стати для неї самообмеженням і полоном.
ЗАЯВА
Розповідь наша закінчується. Ми вже згадували, що знаємо про цей кінець далеко не все, та й те, що нам відомо, швидше схоже на легенду, ніж на історичне повідомлення. Мусимо цим і вдовольнитися. Але тим приємніше для нас, що ми можемо доповнити цей передостанній розділ Кнехтового життєпису справжнім документом, великою заявою, в якій Магістр Гри в бісер сам пояснює Колегії, що спонукало його просити звільнення від цієї посади.
Хоч треба зазначити, що Йозеф Кнехт, як ми вже давно знаємо, не тільки перестав вірити в успіх цієї заяви, так старанно підготовленої, а й що він, коли прохання було вже в основному готове, ладен був не переписувати його й не посилати. З Кнехтом сталося те, що й з усіма людьми, які мають природжену і спочатку неусвідомлену владу над іншими: ця влада не минається без наслідків для того, хто нею користується, і якщо Магістр спершу радів, що намовив Тегуляріуса служити своїй меті, зробив його своїм однодумцем і помічником, то тепер, коли все дійшло кінця, обставини виявились сильнішими за його плани і бажання. Він спонукав чи звабив Фріца до праці, в доцільність якої сам уже не вірив, хоч був її ініціатором; коли Тегуляріус нарешті подав ту працю, він не міг ні скасувати її, ні відкласти чи лишити невикористаною, бо цим дуже образив і розчарував би друга, — адже вона була й затіяна саме для того, щоб полегшити йому розлуку. Наскільки нам відомо, десь на той час Кнехт дійшов висновку, що краще було б просто скласти з себе повноваження й оголосити про свій вихід з Ордену, а не йти кружним шляхом, компонувати цю заяву, що вже почала йому здаватися мало не комедією. Але, пам’ятаючи про Фріца, він вирішив ще на якийсь час набратися терпіння.
Мабуть, було б цікаво познайомитися з рукописом працьовитого Тегуляріуса. Загалом він складався з історичного матеріалу, зібраного Для доказів і для ілюстрації, проте ми навряд чи помилимося, коли висловимо здогад, що там було й чимало гострих, дотепно сформульованих критичних зауважень, спрямованих не лише проти ієрархії, а й проти світу та світової історії. Та якби навіть цей рукопис, наслідок кількамісячної пильної праці, зберігся й досі, що цілком можливе, і якби він потрапив нам до рук, ми однаково не змогли б навести його тут, бо наша книжка — не місце для таких публікацій.