Але досить подробиць. То були часи бурхливі й дикі, часи хаосу й вавілонського стовпотворіння, часи, коли народи й нації, старі й молоді, червоні й білі перестали розуміти одні одних. І ось нарешті, коли народи геть стекли кров’ю і зубожіли, з’явилося дедалі дужче бажання опам’ятатись і знов знайти спільну мову, з’явилася туга за ладом, за Добрими звичаями, за справжніми мірилами, за таким алфавітом і таблицею множення, які вже не будуть продиктовані інтересами влади й не мінятимуться щохвилини. Виник величезний голод на істину і справедливість, потяг до розважності, до подолання хаосу. Цій порожнечі наприкінці схильної до насильства і спрямованої тільки назовні епохи, цій непереборній, пекучій потребі почати все наново й віднайти лад ми завдячуємо утворення Касталії і своє існування в ній. Жменька справжніх поборників духу, виснажених голодом, але й далі незламних, почала усвідомлювати свою силу, аскетичногероїчною самодисципліною утверджувати лад і організованість. Повсюди, де тільки була змога, малими й малесенькими гуртками вони поновлювали працю, відкидали лозунги і з самого низу, з підвалин, починали відбудовувати духовність, наукове дослідження, освіту. Будівництво пішло успішно, з жалюгідних, але героїчних початків повільно виросла чудова будівля, низка поколінь створила Орден, Виховну Колегію, школи еліти, архіви й музеї, спеціальні учбові заклади й семінари, Гру в бісер, і тепер ми, спадкоємці тих людей, живемо в цій аж надто пишній будівлі і втішаємось її вигодами. І — ще раз кажу — живемо ми в ній як безтурботні, розніясені гості. Ми вже не хочемо нічого знати ні про страшні людські жертви, що стали її підвалиною, ні про болісний досвід, який ми дістали в спадок, ні про всесвітню історію, що зводила чи принаймні терпіла нашу будівлю; утримує й терпить нас досі і, можливо, терпітиме ще скількись касталійців і Магістрів після нас, проте колись завалить і поглине цю будівлю, як завалює і поглинає все, чому дала змогу вирости. Повертаючись від історії до сьогоднішнього дня і прикладаючи до нього щойно сказане, я доходжу такого висновку: наша система й Орден уже переступили вершину того розквіту й щастя, яке доля інколи з дивної примхи дарує чомусь гарному й досконалому. Ми хилимося до занепаду, який, можливо, ще затягнеться надовго, але принаймні нам уже не доведеться мати нічого величнішого, кращого й досконалішого, ніж ми мали досі, дорога йде вниз, історично, здається мені, ми вже дозріли до загибелі, і вона неодмінно настане, якщо не сьогодні й не завтра, то післязавтра. Я висновую це не тільки з надто суворої оцінки наших досягнень і можливостей, але насамперед із подій, що назрівають у зовнішньому світі. Настають критичні часи, всюди відчутні їхні прикмети, світ ладнається знов перемістити свій центр ваги. Готується зміна влади, вона не може відбутися без війни й насильства, з далекого Сходу насувається загроза не тільки моралі, але й життю та свободі. Хоч би як наша країна та її політика намагалися зберегти нейтралітет, хоч би який одностайний був наш народ (чого насправді немає) в своєму бажанні зберегти все в його теперішній формі й лишитися вірним касталійським ідеалам, намагання ці будуть марні. Вже тепер деякі члени парламенту при нагоді недвозначно натякають на те, що Касталія — надто велика розкіш для нашої країни. Як тільки виникне нагальна потреба озброюватися, хоча б лише для оборони, — а вона може виникнути швидко, — країні доведеться запровадити сувору економію, і, незважаючи на всю прихильність до нас уряду, більшість цих заходів відіб’ється на нас. Ми пишаємося тим, що наш Орден і стійкість духовної культури, яку він забезпечує, вимагають від країни не дуже великих жертв. Порівняно з іншими епохами, а особливо з епохою раннього фейлетонізму з її розкішно утримуваними вищими школами, з її силоюсиленною таємних радників та дорогих установ ці жертви справді невеликі і вже зовсім дрібні, якщо їх порівняти з тими коштами, які у войовничу добу поглинала війна й готування до неї. Але саме це готування до війни незабаром стане, мабуть, знов найвищим законом, у парламенті візьмуть гору генерали, і якщо народ буде поставлений перед вибором: або пожертвувати Касталією, або наразити себе на небезпеку війни й загибелі, то легко здогадатися, за що він 2буде голосувати. І тоді, безперечно, розквітне й войовнича ідеологія, а особливо захопить вона молодь. Запанує світогляд лозунгів, за яким учені й сама наука, латина й математика, освіта й культура духу матимуть право на існування лише остільки, оскільки вони зможуть служити воєнній меті.