Як він мав поставитись до цієї відповіді і хто міг бути її автором? Стиль про це нічого не казав — то був загальновживаний, безособовий, офіційний стиль, як і належало в цьому випадку. Та коли Кнехт уважніше проаналізував листа, то знайшов у ньому більше своєрідного й особистого, ніж можна було помітити, читаючи його вперше. В основі всього документа лежав ієрархічний орденський дух, почуття справедливості й любові до порядку. Добре було видно, яке неприємне, прикре, навіть тяжке й гнітюче враження справила Кнехтова заява, і думка відхилити її напевне ж склалася в автора відповіді вже під час першого ознайомлення, незалежно від оцінки решти членів Колегії. А проте, крім невдоволення й нехіті, у відповіді відчутні були й інші, протилежні почуття, інший настрій: очевидна симпатія, бажання наголосити на всіх лагідних і прихильних оцінках та висловах, що пролунали на засіданні, де розглядали Кнехтову заяву. Кнехт не сумнівався в тому, що автором: відповіді був Александр, настоятель Ордену.
Тут ми досягли кінця свого шляху й гадаємо, що розповіли все істотне про життя Йозефа Кнехта. Про те, чим воно закінчилось, якийсь пізніший біограф безперечно виявить і повідомить ще не одну подробицю.
Ми не хочемо подавати свій власний опис останніх днів Магістра, бо знаємо про них не більше, ніж кожен вальдцельський студент, та опис наш і не вийшов би кращий за «Легенду про Магістра Гри в бісер», яка в нас ходить по руках у багатьох списках і яку, мабуть, склали кілька найближчих учнів покійного Магістра. Хай цією легендою і закінчиться наша книжка.
ЛЕГЕНДА
Ми слухаємо розважання своїх товаришів про те, як і чому зник Магістр, чи його наміри і вчинки були правильні чи ні, чи його доля мала глибший сенс чи була безглузда, то вони здаються нам такими ж недоречними, як міркування Діодора Сіцілійського про можливі причини поводей на Нілі, і ми вважаємо, що не тільки непотрібно, а навіть шкідливо відшукувати ще й свої якісь здогади. Краще будемо берегти в серцях своїх пам’ять про Магістра, який, дивно й загадково поканувши Касталію, так швидко після того пішов ще в чужіший, таємничіший інший світ. Саме в ім’я дорогої для нас пам’яті про нього ми й хочемо записати про ці події все, що чули.
Після того як Магістр прочитав листа, в якому Колегія відхиляла його прохання, по тілу в нього пройшов легенький дрож, наче від вранішньої прохолоди й протверезіння, — це була для нього ознака, що час настав, вагатися й зволікати більше не можна. Це дивне почуття, яке він звав «пробудженням», було йому знайоме, бо завжди з’являлося в ньому у вирішальні хвилини його життя: живлюще й воднораз болісне поєднання прощальної туги й радісного очікування перед новою дорогою, воно вривалося глибоко в душу, в підсвідомість, як весняна буря. Кнехт глянув на годинника: до лекції була ще ціла година. Він вирішив присвятити цей час медитації й пішов у тихий магістерський садок. Дорогою не сходив з думки рядок вірша, який він чомусь пригадав: Готовий будь навіки попрощатись…
Він усе проказував його подумки, не знаючи, в якого автора його вичитав. Рядок подобався йому, чимось промовляв до його серця і, здавалося, цілком відповідав теперішньому його настроєві. В садку він сів на лавку, вже притрушену першим осіннім листям, почав рівно дихати й зусиллям волі домігся внутрішнього спокою, а тоді з прояснілим серцем заглибився в медитацію, під час якої ця важлива хвилина в його житті постала перед ним у низці загальних, понадособових образів. Та коли він ішов назад до маленької аудиторії, той рядок з вірша знов зринув У його пам’яті. Магістр знов задумався над ним і вирішив, що рядок має звучати якось інакше. І враз пам’ять проясніла, прийшла йому на допомогу, і він тихо проказав: І в кожну мить, що має вже промчати, Готовий будь навіки до прощання, Щоб стрепенуться й наново почати.