Вранці, почувши, що в будинку прокинулись, він устав, знайшов коло ліжка приготований для нього купальний халат, одяг його поверх легкої нічної білизни і вийшов, як йому напередодні ввечері показав Тіто, крізь задні двері в круту галерею, що з’єднувала будинок з купальнею.
Перед ним лежало невелике, тихе, сіруватозелене озеро. По той бік здіймалася стрімка, висока скеляста круча з гострим, щербатим гребенем, що ніби розтинав прозоре, зеленкувате, холодне вранішнє небо і в затінку здавався прямовисним. Проте вже відчувалося, що за тим хребтом скоро зійде сонце, проміння його то тут, то там крихітними блискітками спалахувало на гострому кам’яному ребрі, ще кілька хвилин, і зза визубнів гори бризне яскраве світло і заллє озеро й долину. Кнехт пильно й поважно розглядав цю картину. Її тиха, сувора краса була йому чужа, а все ж якось промовляла до нього, наче застерігала від чогось. Він дужче, ніж під час учорашньої подорожі, відчув могутність, холодну й величну неприступність цього високогір’я, що не відкривається назустріч людині, не кличе її до себе, а тільки терпить її присутність. І йому здавалося дивним і значущим те, що перші ж кроки у вільному світському житті привели його саме сюди, до цієї тихої, холодної величі.
Підійшов Тіто в купальних штанцях, подав йому руку й сказав, показуючи на скелю навпроти: — Ви з’явилися саме вчасно, зараз зійде сонце. Ох, як тут гарно нагорі! Кнехт привітно кивнув йому. Він давно вже знав, що Тіто любить рано вставати, рухатися, бігати й мандрувати, хоча б уже з почуття протесту проти млявого, лінивого, сибаритського способу життя свого батька; з тієї самої причини він зневажливо відмовлявся від вина. Щоправда, через ці свої звички й замилування Тіто інколи поводився як людина, далека від духовної культури, і не хотів навіть чути про неї, — видно, всім Десиньйорі властива була схильність до перебільшень. Проте Кнехтові ця риса в них подобалась, і він вирішив брати участь навіть у його спортивних розвагах, щоб і цим завоювати й приборкати запального юнака. То був тільки один з багатьох засобів. І, звичайно, він не сподівався зрівнятися з хлопцем у фізичних вправах, а тим більше перевершити його. Вистачить брати в них скромну участь, щоб показати хлопцеві, що його вихователь не боягуз і не кабінетний хробак.
Тіто пильно вдивлявся в похмурий гребінь скелі, за яким палахкотіло небо, запалене вранішнім багрянцем. Аж ось ребро скелі блиснуло, наче розпечений метал, що починає топитися, обриси хребта втратили свою чіткість, і він раптом став нижчий, немов підтав і осів, а з вогнисточервоної щербини випливло сліпуче світило дня. Воно осяяло скелі, будинок, купальню, берег озера з того боку, де стояла дача, і Кнехт з Тіто, опинившись у його яскравому промінні, зразу ж відчули приємне тепло. Хлопець, заполонений урочистою красою цієї хвилини і щасливим відчуттям своєї молодості й сили, потягнувся й почав ритмічно рухати руками, а потім і всім тілом, щоб у захопленому танці відсвяткувати народження нового дня і виявити свою душевну співзвучність зі стихіями, що вирували і полум’яніли навколо нього. Він то поривався вперед назустріч переможному сонцю, радісно складаючи йому шану, то трепетно відступав, то простягав руки, наче хотів пригорнути до серця гори, озеро й небо, то згинав коліна, немов кланявся матеріземлі і водам озера, немов пропонував скласти на святковий вівтар вічних сил свою молодість, свою волю, радість, що заливала йому душу, його засмаглі плечі полискували на сонці, очі під сліпучим промінням були приплющені, а на молодому обличчі, як маска, застиг вираз захопленої, майже фанатичної урочистості.
Магістра також захопила й схвилювала чудова картина народження дня серед скелястої безмовної пустки. Та ще дужче, ніж ця картина, вразило й захопило його перетворення людини, що відбулося в нього перед очима, святковий танець його учня на славу ранку й сонця, який підніс недозрілого юнака до майже святобливої поважності й раптово, чітко відкрив перед єдиним глядачем його найпотаємніші й найблагородніші нахили й здібності, його покликання, за одну хвилину знявши з них усі оболонки, як сонце, зійшовши, відкрило й осяяло холодну, похмуру улоговину. І Кнехт побачив, що натура в цього хлопця ще сильніша й глибша, ніж він собі уявляв, але й непіддатливіша, неприступніша, дальша від духовності, первісніша. Цей святковий, жертовний танець до екстазу захопленого навколишньою природою хлопця був для нього чимось більшим, ніж колись були промови й поетичні фантазії молодого Плініо, він ставив Тіто на кілька щаблів вище, але начебто й робив чужішим, невловимішим, глухішим до його поклику.