Хоч заклинач дощу належав до небагатьох привілейованих, що мали фах, хоч він опанував особливе мистецтво й набув у ньому великого вміння, зовні його буденне життя мало чим відрізнялося від життя решти жителів селища. Він займав високу посаду, тішився пошаною і отримував від племені пайку зі спільної здобичі та винагороду, коли робив щось для громади, але таке бувало тільки в особливих випадках. Його найважливішим, найурочистішим, навіть найсвященнішим завданням було визначати навесні день, коли треба сіяти чи садити кожен плід і кожну рослину; він докладно узгоджував ті дні з певними фазами місяця, частково спираючись на заведені до нього звичаї, а частково на власний досвід. Проте врочиста церемонія початку сівби, висівання першої жмені зерна в громадську землю, вже не входила в його обов’язки, такої високої честі не удостоювали жодного чоловіка; це власноручно робила щороку прамати або ж котрась із найстарших її родичок. Найважливішою особою в селі майстер ставав тоді, коли справді виступав у ролі заклинача дощу. Таке бувало в ті часи, коли довга посуха, сльота чи холоднеча облягали поля й загрожували племені голодом. Тоді Туру вдавався до засобів, які завжди застосовували проти посухи й неврожаю: приносив жертви, заклинав погоду, влаштовував молитовні походи. За переказами, коли під час довгої посухи чи ненастанних злив усі засоби виявлялися безсилими й духів не щастило ні вмовити, ні власкавити, ні залякати погрозами, вдавалися до останнього, певного засобу, який не раз застосовували в давнину, в часи панування жінок — громада приносила в жертву самого заклинача дощу. Прамати, кажуть, бачила ще таке на власні очі.