Серед цих і багатьох інших випробувать минало Кнехтове життя. Так він дожив до зрілого віку й перебував у розквіті своїх сил. За цей час він поховав двох праматерів роду, втратив гарненького шестирічного сина, якого вхопив вовк, подолав без нічиєї допомоги тяжку хворобу, сам себе вилікувавши. Не раз він терпів голод і холод. І все це лишило сліди на його обличчі й не менші — в душі. Спізнав він також на власному досвіді, що людина з багатим духовним життям викликає в інших своєрідну неприязнь і відразу, що її хоч здаля й шанують і в скруті звертаються до неї, але зовсім не люблять, не вважають за рівну собі й намагаються уникнути. Переконався він також у тому, що хворі й нещасні швидше скористаються з успадкованих від предків чи вигаданих заклинань і примовок, ніж з мудрої поради, що людина швидше терпітиме біду, удавано каятиметься, ніж змінить чи бодай спробує змінити свою вдачу, що вона швидше повірить у чари й замовляння, ніж у розум і досвід: це все речі, які протягом подальших тисячоліть, мабуть, не за2знали таких великих змін, як запевняють декотрі історичні праці. Проте Кнехт усвідомив і те, що спостережлива, духовно багата людина не повинна втрачати почуття любові й не повинна згорда дивитися на бажання і навіженство інших людей, хоч і має стерегтися, щоб вони не опанували і її, що від мудреця до дурисвіта, від жерця до штукаря, від людини, готової побратньому допомогти іншому, до гультяя, який користується чужою працею, — всього один крок і що люди, власне, з більшою охотою заплатять шахраєві, дадуть себе ошукати базарному крикунові, ніж приймуть дармову, безкорисливу допомогу. Люди воліють платити грішми і своїм майном, ніж любов’ю і довір’ям. Вони дурять інших і думають, що їх також хочуть обдурити. Треба було навчитися бачити в людині слабку, самолюбну і боягузливу істоту, але й усвідомлювати, наскільки тобі самому теж притаманні ці погані риси й інстинкти, і все ж таки вірити, схилятися серцем до думки, що в людині живе також дух і любов, живе щось таке, що опирається інстинктам і намагається їх облагородити. Проте, звичайно, ці думки сформульовані тут стисліше й виразніше, ніж їх здатен був сформулювати Кнехт. Скажемо тільки, що він ішов до них, його стежка привела б колись до цих думок і повела б крізь них далі.
Поки Кнехт простував цим шляхом, прагнучи думки, а проте живучи більше в чуттєвому світі, зачарований місяцем, пахощами зела, соком коренів, смаком кори, вирощуючи цілющі рослини, готуючи мастила, відданий погоді й атмосферним явищам, він розвинув у собі чимало всіляких здатностей, навіть таких, яких ми, пізніші жителі землі, вже не маємо й тільки наполовину розуміємо. Найважливішою з них була, звичайно, здатність заклинати дощ. Навіть якщо й були окремі випадки, що небо залишалося незворушним і жорстоко глумилося з його зусиль, все ж таки Кнехт сотні разів викликав дощ, і майже щоразу трохи іншим способом. Щоправда, в обряд принесення жертв і молитовних походів, заклинань і барабанних хорів він не зважувався запроваджувати жодних змін чи щось пропускати в ньому. Але це була тільки офіційна, видима частина його діяльності заклинача дощу й жерця, так би мовити, її фасад; звичайно, коли ввечері після принесення жертви й походу небо скорялося, обрій затягало хмарами, вітер доносив запах вологи і на землю спадали перші краплі, це чудове видовище викликало у всіх захват і піднесення. Але саме тут і потрібне було мистецтво заклинача дощу, щоб вибрати відповідний день і не рватися наосліп до недосяжного; небесні сили доводилось благати, навіть набридати їм, проте знати міру, виявляти покірність їхній волі. А ще приємнішими за ці чудові, святкові ознаки успіху і прояви небесної ласки були інші переживання, про які, крім нього, ніхто не знав і які навіть сам він сприймав зі страхом, не стільки розумом, скільки почуттям. Іноді бувала така погода, така напруга повітря й тепла, хмар і вітру, так пахла вода, земля й курява, такі виразні ставали погрози чи обіцянки, настрої чи примхи демонів погоди, що Кнехт передчував і сприймав їх своєю шкірою, волоссям і всіма чуттями, тому його ніщо не могло ні приголомшити, ні розчарувати, він, як резонатор, концентрував у собі погоду, ніби носив її в собі і здатен був керувати хмарами й вітром — не як йому заманеться, не свавільно, а виходячи з тієї спільності, з того злиття з природою, яке цілком стирало відміну між ним і світом, між внутрішнім і зовнішнім. Тоді він здатен був забути про все на світі й тільки слухати, в екстазі завмерти навпочіпки і всіма своїми порами не лише вбирати в себе кожен порух повітря і хмар, але й керувати ними, відтворювати їх десь так, як ми можемо збудити в собі й відтворити добре відомий нам музичний уривок. Тоді йому досить було стримати подих, і вітер або грім затихали, досить було кивнути чи похитати головою, і град починав падати або переставав, досить було показати усмішкою, що суперечливі сили в ньому припинили боротьбу й помирилися, і вгорі над ним розгладжувалися побрижені хмари й відслоняли чисту, осяйну блакить. Часом, у хвилини особливо погідного настрою і душевної рівноваги, він відчував у собі погоду найближчих днів, передбачав її точно й непомильно, ніби в його крові була записана вся партитура, за якою вона мала розігратися надворі. То були його найкращі дні, його винагорода і його радість.