Серце у Кнехта завмерло, очі полум’яніли. Задерши голову, він стояв і нажахано, а проте жадібно дивився на змінене, зачароване небо, не вірячи своїм очам, а все ж певний, що діється щось страшне. Як і всім, хто спостерігав те нічне видовище, йому здавалося, що й добре знайомі зірки розхитувались, відривалися й летіли вниз, і він чекав, що скоро побачить, якщо його самого перед тим не поглине земля, як небесне склепіння почорніє і спорожніє. Щоправда, за хвилину він збагнув те, чого інші не здатні були зрозуміти: що знайомі зірки і тут, і там, і всюди залишалися на місці, що зоряна буря шаленіла не серед давніх, відомих зірок, а десь у просторі між землею і небом, і що ці падучі чи кидані нові світила, які швидко спалахували й швидко гасли, горіли полум’ям трохи іншого відтінку, ніж давні, справжні зорі. Це втішило Кнехта й допомогло йому отямитись, та хоч ці зірки, що своєю віхолою сповнювали повітря, були нові, скороминущі і якісь інші, вони, страшні і злісні, однаково віщували нелад і лихо, і з пересохлого горла Кнехта вихоплювалися тяжкі зітхання. Він відірвав погляд від неба, оглянувся навколо й прислухався, щоб довідатись, чи це примарне видовище спостерігає тільки він, чи й ще хтось. І скоро до нього долинули з сусідніх хиж стогін, плач, переляканий крик; отже, інші теж бачили це, своїми зойками сповістили решту жителів селища, зчинили тривогу серед тих, що сиділи в хижах чи спали, ще мить, і страх, паніка охоплять ціле селище. Кнехт востаннє глибоко зітхнув; його, заклинача дощу, це нещастя торкалося найбільше: він до певної міри відповідав за спокій на небі і в повітрі. Досі він завжди передбачав і передчував великі стихійні лиха: повідь, град, бурю, і щоразу підготовляв, попереджав праматір та старійшин, запобігав найгіршому, своїми знаннями, мужністю і довір’ям до вищих сил оберігав селище від розпачу. Чому ж тоді цього разу він нічого не передбачив і не підготувався? Чому нікому не сказав, що його всетаки мучили якісь невиразні, тривожні передчуття? Він відхилив мату при вході до хижі й тихо покликав дружину. Вона вийшла, тулячи до грудей найменшого. Він узяв від неї дитину, поклав на солому, притулив пальця до губ, даючи їй знак, щоб вона мовчала, вивів за руку з хижі й побачив, як її обличчя, завжди терпляче й спокійне, миттю застигло з переляку.
— Нехай діти сплять, їм не треба цього бачити, чуєш? — схвильовано прошепотів Кнехт. — Не пускай їх надвір, навіть Туру. І сама теж сиди в хижі.
Він завагався, не знаючи, що їй треба сказати, а чого не треба, якими думками він повинен поділитися з нею, і нарешті врочисто додав: — Тобі й дітям нічого не станеться.
Вона йому відразу повірила, хоч так швидко не могла подолати свого страху.
— Що ж це таке? — запитала вона, дивлячись не на нього, а знов на небо. — Щось страшне? — Страшне, — лагідно відповів він, — я навіть думаю, що дуже страшне. Але тебе й дітей воно не зачепить. Сиди в хижі й не відхиляй мати. А мені треба піти до людей, поговорити з ними. Іди до хижі, Адо! Він підштовхнув її до входу, щільно запнув мату, постояв ще хвилину, дивлячись на зоряний дощ, що й далі рясно лився додолу, потім опустив голову, ще раз тяжко зітхнув і швидкою ходою подався в темряву, до хижі праматері.
Там уже зібралося півселища, стояв приглушений гомін, люди були приголомшені, пригнічені страхом і розпачем. Серед жінок і чоловіків були й такі, що віддавалися своєму жахові перед близькою загибеллю з якоюсь особливою люттю і хтивістю: вони, мов зачаровані, заклякли на місці або шалено вимахували руками й ногами, в однієї жінки на губах виступила піна, вона витанцьовувала якийсь розпачливий і водночас непристойний танок, висмикуючи з голови цілі жмути довгого волосся. Кнехт бачив: уже почалося, майже всі вони вже сп’яніли, були зачаровані цим зоряним дощем, охоплені шалом, мабуть, зараз почнеться оргія божевілля, люті й самознищення, треба негайно зібрати біля себе кількох мужніх, розважних людей і підтримати їхній дух. Стара прамати була спокійна, вона вважала, що настає кінець усьому, але не опиралася, йшла назустріч долі з твердим, запеклим, майже глузливим виразом на скам’янілому обличчі. Кнехтові пощастило примусити стару вислухати його. Він спробував показати їй, що давні зірки, які завжди були на небі, й далі лишаються на своєму місці, проте вона не сприймала його доказів, чи тому, що її очі втратили гостроту й не бачили так далеко, чи тому, що її уявлення про зорі дуже відрізнялися від уявлень заклинача дощу і вони не могли зрозуміти одне одного. Вона хитала головою з тією самою відважною, глузливою гримасою на обличчі. Та коли Кнехт почав благати її не кидати людей на поталу страхові й лихим демонам, вона відразу з ним погодилась. Навколо неї та заклинача дощу згуртувалося невеличке коло наляканих, але не знавіснілих людей, що ладні були коритися наказам.