Невдовзі після того, на бажання нової праматері, так само врочисто відбули сівбу. Процесія велично обійшла поле, стара вкинула перші жмені зерна в громадську землю, обабіч неї ступали сестри, кожна з клунком зерна, з яких прамати набирала його в жменю. Кнехтові трохи відлягло від серця, коли церемонія була нарешті закінчена.
Але зерно, так урочисто посіяне, не дало ні радості, ні врожаю, — то був страшний, нещадний рік. Почавши з повернення до зими й до морозу, погода тієї весни робила людям різні каверзи й капості, а влітку, коли нарешті ріденька, низенька, жалюгідна ярина вкрила поля, прийшло останнє і найгірше лихо — почалася нечувана посуха, якої ще не пам’ятали люди. Тиждень за тижнем сонце кипіло в білястій спекотній імлі, струмки попересихали, від сільського ставка залишилася тільки брудна калюжа — рай для бабок і незчисленних хмар комарів, суха земля порепалася, на очах в’янув і гинув урожай. Часом над селищем збиралися хмари, але вітер їх розганяв, а коли й випадав ріденький дощик, то після нього цілими днями віяв зі сходу суховій, часто блискавка влучала у високі дерева, і напівсухі верхівки вмент спалахували вогнем.