— Ти вже поснідав? — запитав старий.
— Ні. Я їм тільки раз на день і аж після заходу сонця, А ви голодні, вельмишановний? — Ми в дорозі, — мовив той, — і вже обидва не молоді. Краще нам щось перекусити, перш ніж рушати далі.
Йозеф розв’язав свій клуночок і запропонував старому фініків; добрі люди, в яких він ночував, дали йому просяну хлібинку, і нею він теж поділився зі старим.
— Тепер можна й рушати, — мовив старий, попоївши.
— О, то нам по дорозі? — зрадів Йозеф.
— Аякже! Адже ти просив мене відвести тебе до Діона. От і ходімо, Йозеф уражено глянув на нього.
— Які ви добрі! — радісно вигукнув він і хотів подякувати старому, але той рвучким помахом руки спинив його.
— Добрий тільки господь, — сказав вій. — А тепер рушаймо. І звер2тайся до мене на «ти», як я до тебе. Нащо нам, старим пустельникам, такі церемонії? Високий незнайомець пішов попереду, а Йозеф рушив за ним. Тим часом зійшло сонце. Провідник, який, видно, добре знав дорогу, сказав, що під обід вони доберуться до затінку, де перечекають найтяжчу спеку. Більше вони в дорозі не розмовляли.
Аж коли вони після кількох годин ходу гарячою пустелею досягли місця відпочинку й розташувалися в затінку поораної розколинами скелі, Йозеф знову звернувся до свого провідника. Він запитав, скільки днів їм доведеться йти, щоб добутися до Діона Пугіля.
— Це залежить тільки від тебе, — відповів старий.
— Від мене? — здивувався Йозеф. — Ох, якби це залежало від мене, я б сьогодні вже був у нього.
Та старий, видно, не мав бажання розмовляти далі.
— Побачимо, — коротко мовив він, повернувся набік і заплющив очі. Йозеф не хотів роздивлятися сонного, тому він тихо відсунувся і теж ліг. Вночі він довго лежав без сну, тому тепер, несподівано для себе, також заснув. Провідник збудив Йозефа, коли йому здалося, що можна йти далі.
Надвечір вони досягли місця, де були вода, дерева й трава. Вони втамували спрагу, помилися, і старий заявив, що тут вони залишаться на ніч. Йозеф спробував несміливо заперечити: — Ти сказав, що тільки від мене залежить, коли ми дійдемо до отця Діона. Я готовий іти ще не одну годину, якби справді можна було сьогодні чи завтра добратися до нього.
— Та ні, — мовив старий, — на сьогодні досить.
— Вибач, але невже ти не розумієш моєї нетерплячки? — сказав Йозеф.
— Чому ж, розумію. Та вона тобі нічого не дасть.
— То чого ж ти сказав, що все залежить від мене? — Так воно й є. Коли ти впевнишся, що хочеш висповідатись, відчуєш, що готовий, дозрів до сповіді, тоді й зможеш приступити до неї.
— Навіть сьогодні? — Навіть сьогодні.
Йозеф уражено глянув у спокійне старече обличчя.
— Невже це правда? — вигукнув він. — Ти отець Діон? Старий кивнув головою.
— Відпочинь тут під деревами, — мовив він ласкаво, — але не спи, а зосередь свої думки, я теж хочу відпочити й зосередитись. А потім скажеш мені те, що бажаєш сказати.
Так Йозеф раптом опинився біля мети, дивуючись, що досі не впізнав і не зрозумів пустельника, хоч пробув із ним цілу добу. Він відійшов убік, став навколішки, помолився і зосередив усі свої думки на тому, що хотів розповісти сповідникові. За якийсь час він повернувся і запитав Діона, чи той готовий його вислухати.
І ось він приступив до сповіді. Ось із його уст полилася розповідь про все, що він пережив за ці роки і що, здавалось йому, давно вже почало втрачати вартість і сенс; Йозеф скаржився, звинувачував себе, запитував; це була історія життя християнина й пустельника, що праг2нув тільки одного — очиститись і наблизитись до бога, а замість того заплутався в сумнівах і, охоплений розпачем, втратив свою ясну мету. Не приховав він і останніх своїх переживань, розповів про свою втечу та про почуття полегкості і надії, яке дала йому ця втеча, про свій намір піти до Діона, про зустріч з ним і про те, що він, хоч відразу відчув до нього довіру й любов як до старшого, протягом дня, проведеного разом, часто вважав його людиною холодною, дивною, навіть примхливою.