Магістр перестав ходити по класу, легенько зітхнув і закінчив розмову такими словами: — Отак тоді вийшло зі мною, і мені й досі ще трохи соромно говорити про це. Але так завжди буває, Йозефе: чим більше ми вимагаємо від себе й чим більше вимагають від нас поставлені перед нами завдання, тим більше ми залежимо від джерела нашої сили — медитації, тим потрібніше нам примирення розуму з серцем. І чим дужче ми захоплені тим завданням, яке то хвилює й підбадьорює, то стомлює і пригнічує нас, тим легше нам забути про це джерело, так само як заглиблюючись у розумову працю, ми забуваємо про своє тіло й про те, що його треба доглядати, — я міг би навести чимало прикладів на доказ цих своїх слів. Справді великі люди, яких ми знаємо з історії, всі або знали медитацію, або несвідомо знаходили той шлях, куди вона веде. Решта ж, навіть найталановитіші й найсильніші, всі кінець кінцем зазнавали поразки, бо їхнє завдання чи їхня марнославна мрія так опановувала їх, перетворюючи в одержимих, що вони вже не могли відійти від злоби дня й дотримуватись певної відстані. Та ти й сам це знаєш, цього навчаються після перших же вправ. Це гірка правда. Але наскільки вона гірка, усвідомлюєш аж тоді, як сам зіб’єшся з дороги.
Ця розповідь Магістра так подіяла на Йозефа, що він відчув небезпеку, яка загрожувала йому самому, і з новим запалом віддався медитації. Велике враження справило на нього й те, що Магістр уперше трохи відкрив перед ним своє особисте життя, розповів епізод з своєї молодості й студентських років; уперше Йозеф усвідомив, що й напівбог, Магістр, колись був молодим і міг помилятися. З вдячністю думав він про велике довір’я, яке виявив до нього Превелебний. Отже, можна збиватися з дороги, опускати руки з утоми, помилятися, порушувати приписи, а проте все це подолати, вернутися на правильну стежку і кінець кінцем ще й стати Магістром. І він переборов кризу.
Протягом двохтрьох вальдцельських років, поки тривала дружбаворожнеча між Плініо і Йозефом, ціла школа спостерігала цю драму, і кожен якоюсь мірою брав у ній участь — від директора до наймолодшого учня. Два світи, два принципи знайшли своє втілення в Кнехтові й Десиньйорі, що, сперечаючись, додавали один одному запалу, кожен диспут ставав урочистим, авторитетним змаганням, що хвилювало всіх. І якщо Плініо після кожних канікул, наче торкнувшись до матеріземлі, повертався, сповнений нової потуги, то Йозеф набирався свіжої сили з кожних роздумів, з кожної прочитаної книжки, з кожної медитації, з кожної зустрічі з Магістром музики і ставав дедалі кращим речником і оборонцем Касталії. Колись, іще дитиною, він пережив своє перше покликання. Тепер він пізнав друге, і ці роки викували з нього довершеного касталійця. Давно вже він познайомився і з основами Гри в бісер і тепер, під час канікул, під наглядом досвідченого керівника почав компонувати свої перші власні партії. Тут він відкрив для себе одне з найпотужніших джерел радості і внутрішнього відпруження; від часів його невситимих вправ на клавесині й клавікордах з Карло Ферромонте ніщо так не відсвіжувало його, не давало йому такої втіхи, сили і щастя, так не утверджувало його в житті, як ці перші вторгнення в зоряний світ Гри в бісер.