Кнехта не зачіпала думка ні тих, ні тих; йому було байдуже, чи студенти вихваляли його як небувалу дивовижу, чи висміювали як шанолюбця й кар’єриста. Для нього були важливі лише його студії, що всі тепер так чи інакше торкалися Гри. А ще, може, важливе було одне питання, а саме: чи справді Гра — найвище досягнення Касталії і чи вона варта того, щоб їй присвятити своє життя? Бо, вдосконалюючись у Грі, проникаючи в найглибші таємниці її законів і можливостей, освоюючи заплутані лабіринти Архіву і складного внутрішнього світу її символіки, він не позбувся своїх сумнівів, а, навпаки, переконався, що віра й сумніви тісно сплетені між собою, взаємно зумовлені, як дві фази подиху — коли ти набираєш повітря й коли видихаєш його, і чим більший поступ робив він у всіх галузях мікрокосмосу Гри, тим глибше, звичайно, сягав і його погляд, тим чутливішим ставав він до всього сумнівного в Грі. Ідилія в Бамбуковому гаю, може, на короткий час заспокоїла його чи, швидше, збила з пантелику; на прикладі Старшого Брата він побачив, що з цього плетива проблем усетаки існував якийсь вихід, можна було, скажімо, зробитися китайцем, як той відлюдник, сховатись у Бамбуковому гаю і жити гарним, посвоєму досконалим життям. Можна, мабуть, стати піфагорійцем або ченцем і схоластом, але це був вихід, приступний і дозволений лише небагатьом, відмова від універсальності, відмова від сьогоднішнього й завтрашнього дня задля чогось довершеного, але минулого, якийсь витончений різновид втечі, і Кнехт вчасно відчув, що це не його шлях. Але який же шлях був його? Він знав, що, крім великого хисту до музики й до Гри в бісер, у ньому є ще й інша сила, якась внутрішня незалежність, висока впертість, що зовсім не заважала й не забороняла йому служити, але вимагала, щоб він служив тільки найвищому володареві. І ця сила, ця незалежність, ця впертість не були тільки рисою його вдачі, не тільки визначали його поведінку, а й діяли на тих, хто його оточував. Ще в шкільні роки, за часів свого суперництва з Плініо Десиньйорі, Йозеф Кнехт часто помічав, що багато його однолітків, а ще більше молодших учнів, не тільки любили його й домагалися його приязні, але й готові були коритися йому, шукати в нього поради, підпадати під його вплив, і відтоді з ним таке траплялося не раз. У цьому було щось надзвичайно приємне, радісне, що тішило шанолюбство й додавало самовпевненості, але було й інше — похмуре й страшне, бо вже сама ця схильність дивитися звисока на товаришів, яким бракувало сили, впевненості й почуття власної гідності і які прагнули поради, керівництва й прикладу, а тим паче потаємне бажання зробити з них (принаймні подумки) слухняних рабів, що часом зринало в його душі, мало в собі щось заборонене й гидке. Крім того, під час диспутів з Плініо він побачив, якою відповідальністю, напруженням і душевним пригніченням треба розраховуватися за всяке показне, блискуче становище; знав він також, як тяжко інколи було Магістрові музики витримувати своє становище. Гарно й спокусливо мати владу над людьми, величатися перед іншими, проте був у цьому і якийсь деспотизм, якась небезпека, світова історія складається з суцільної низки володарів, вождів, верховод і полководців, що всі, за дуже небагатьма винятками, чудово починали і препогано кінчали, що всі, принаймні на словах, прагнули до влади з добрими намірами, а потім упивалися нею і, сп’янілі, любили владу задля неї самої. Треба було освятити і обернути на користь дану йому від природи владу, поставити її на службу ієрархії, — про це не могло бути двох думок. Але де, в якому місці мав він прикласти свої сили, щоб та влада служила найкраще й давала плоди? Здатність прихиляти до себе інших, особливо молодших людей, більше чи менше впливати на них мала б значення для офіцера чи політика, але тут, у Касталії, вона була ні до чого, тут така здатність пригодилася б хіба вчителеві й вихователеві, а саме ця діяльність Кнехта не вабила. Якби все залежало тільки від нього, він волів би стати просто вченим або ж гравцем у бісер. І тут перед ним знов поставало давнє, болісне питання: чи справді ця Гра — найвище з усього, чи справді вона — цариця в царстві духу? А може, вона, всупереч усьому, кінець кінцем тільки розвага? Чи справді вона варта того, щоб їй віддатися всією душею, служити ціле життя? Колись, багато поколінь тому, цю славетну Гру було задумано як своєрідну заміну мистецтва, а вона поволі стала, принаймні для багатьох, своєрідною релігією, можливістю для високорозвинених інтелектів зосередитись, піднестися душею в побожному захваті. Як бачимо, в Кнехтовій душі точилася давня суперечка між естетичним і етичним. Це було те саме ніколи до кінця не висловлене, але й ніколи не зняте остаточно питання, що подекуди так глухо й загрозливо зринало в його школярських віршах у Вальдцелі, — воно стосувалося не тільки Гри в бісер, а й усієї Касталії.