У «Книзі змін», до якої Кнехт звернувся перед від’їздом, виконавши церемонію із стеблинами деревію, він натрапив на знак «лю», який означав «мандрівник» і фігурував у вислові: «Через мале до великого. Мандрівникові наполегливість корисна». Кнехт знайшов шістку на другому місці, розгорнув «Книгу тлумачень» і прочитав: Мандрівник приходить до притулку.
Все його добро з собою.
Молодий служник виявляє йому свою відданість.
Прощання відбулося спокійно, лише остання розмова з Тегуляріусом була для обох тяжким випробуванням. Фріц зробив над собою зусилля, ніби закам’янів, натягши маску крижаної байдужості; з від’їздом друга він втрачав найкраще з того, що в нього було. Кнехтова вдача не допускала такого палкого і такого виняткового почуття до якогось одного друга, в найгіршому разі він міг би обійтися й зовсім без друга, легко спрямувавши свою симпатію на інші об’єкти й на інших людей. Для нього це прощання не було страшною втратою, але він уже тоді добре знав свого друга, розумів, який це був для нього струс, яке випробування, і тривожився за нього. Він уже не раз міркував про цю приязнь, якось навіть говорив про неї з Магістром музики й до певної міри навчився об’єктивно, критично розглядати свої власні переживання й почуття. При цьому він усвідомлював, що, власне, не великий талант чи, вірніше, не самий талант Тегуляріуса так приваблює його і породжує в його серці щось схоже на любов, а якраз поєднання таланту з такими великими вадами, з такою слабістю, і що однобока й виняткова любов, яку відчував до нього Тегуляріус, мала не тільки свій чар, але й свою небезпеку: породжувала спокусу дати при нагоді відчути слабшому силою, а не любов’ю свою владу. В цій дружбі Йозеф вважав себе зобов’язаним до кінця виявляти велику стриманість і самодисципліну. Хоч як Кнехт любив Тегуляріуса, той ніколи не зайняв би важливого місця в його житті, якби дружба з цим тендітним юнаком, зачарованим своїм набагато сильнішим і впевненішим товаришем, не відкрила йому очі на те, що він, Кнехт, мав владу над людьми, чимось умів полонити їх. Він усвідомлював, що в цій здатності приваблювати людей і впливати на них є щось від хисту вчителя й вихователя і що це небезпечний хист: він накладає на того, хто ним володіє, велику відповідальність. Адже Тегуляріус не був винятком, Кнехт бачив, що його приязні домагається багато людей. Одночасно він дедалі виразніше відчував, яка напружена атмосфера оточувала його протягом останнього року в Селищі Гри. Він належав там до офіційно не означеного, але чітко обмеженого кола чи прошарку, невеличкої групи кандидатів і репетиторів Гри в бісер, з якої часом залучали когось виконувати певні доручення Магістра чи Архіваріуса або проводити курси Гри, але ніколи не набирали службовців і вчителів нижчого й середнього щабля; то був резерв для заміщення керівних посад. Тут усі добре, навіть дуже добре знали один одного й майже ніколи не помилялися щодо здібностей, вдачі й досягнень один одного. І саме тому, що тут, серед репетиторів навчальних курсів і кандидатів на високі посади, кожен мав непересічні, яскраво виявлені здібності, кожен за своїми досягненнями, знаннями й оцінками стояв на найвищому рівні, саме тому всі ті риси й відтінки вдачі, які визначали майбутнього керівника, людину, що їй судився успіх, відігравали особливо велику роль і за ними пильно стежили. Надмір чи брак шанолюбства, невеликі плюси чи мінуси в поведінці, зрості, вроді, більша чи менша міра особистого чару, ввічливості, впливу на молодь і на Колегію, — все це мало велике значення і могло стати вирішальним у їхньому суперництві. І якщо Фріц Тегуляріус належав до цього кола тільки як гість, як заброда, що його просто терпіли, не підпускаючи ближче до себе, оскільки він явно не мав хисту володаря, то Кнехт перебував у самому його центрі. Молодих чарувала в ньому якась свіжість, ще зовсім хлоп’яча привабливість, здавалося, непідвладна пристрастям, непідкупна й водночас подитячому безвідповідальна, — одне слово, якась невинність. А тим, що стояли над ним, подобався інший бік цієї невинності: майже цілковита відсутність шанолюбства й кар’єризму.