Останнім часом свій вплив на людей — спершу по низхідній лінії, а потім, повільно, але певно, й по висхідній, — усвідомив і сам Кнехт, і коли він озирався тепер назад з позиції людини, яка прокинулася зі сну, то бачив, що обидві ці лінії проходили через усе його життя, формували його: з одного боку, то була ревнива дружба ровесників і молодших учнів, якою вони його обдаровували, а з другого — прихильна увага начальників. Були, щоправда, й винятки, як із директором Цбінденом, але зате й такі відзнаки, як заступництво Магістра музики, а недавно — доброзичливість пана Дюбуа й Магістра Гри. Все це саме впадало в око, а проте Кнехт не хотів його бачити й визнавати. Мабуть, таке було його призначення: наче несамохіть, без будьяких зусиль усюди потрапляти в еліту, знаходити захоплених, відданих друзів і високих заступників. Але на цьому шляху не можна було зупинятися в затінку біля підніжжя ієрархії, а доводилось постійно підійматися до вершини, до світла, що її осявало. Йому судилося бути не підлеглим, не вільним вченим, а володарем. І саме те, що він помітив це пізніше за інших касталійців з його оточення, й додавало йому того невимовного чару, того враження невинності. 1 чому ж він помітив це так пізно, навіть з таким прикрим почуттям? А тому, що зовсім не прагнув, не хотів володарювати, це не було його потребою, йому зовсім не подобалося давати комусь накази, він мріяв про споглядальне життя, а не про активне, і був би задоволений, якби йому пощастило ще кілька років, коли не довіку, лишитися непомітним студентом, цікавим і шанобливим прочанином, що відвідує святі місця минулого, собори музики, садки й гаї міфології, мов та ідей. Тепер, побачивши, що його невблаганно штовхають до vita activa 1, він набагато гостріше, ніж досі, відчув, яка напружена боротьба точиться в його колі між шанолюбними конкурентами, відчув, що його невинності загрожує небезпека, що він не зуміє її вберегти. І зрозумів, що мусить тепер хотіти й визнавати все те, що йому судилося, що буде його призна1 Активного життя (лат.). ченням, хоч яке воно йому немиле, бо тільки так можна перебороти почуття зв’язаності й тугу за втраченою волею, якою він утішався протягом останніх десяти років, а оскільки внутрішньо він ще не був зовсім готовий до цього, то сприйняв тимчасову розлуку з Вальдцелем та з Провінцією і мандрівку в світ як порятунок.
Монастир Маріафельс за багато сторіч свого існування став невід’ємною частиною історії Західної Європи, разом з нею виборов і вистраждав ту історію, знав часи розквіту й поразок, відродження й нового занепаду, в деякі епохи гримів і здобував славу в різних галузях. Колишній осередок схоластичної вченості й мистецтва диспуту, що й досі ще мав величезну бібліотеку з середньовічної теології, він після періоду млявості й відсталості пережив нове піднесення, цього разу завдяки своїй увазі до музики, своєму славетному хорові й месам та ораторіям, що їх компонували й виконували святі отці; від тих часів у монастирі ще й досі збереглися чудові музичні традиції, а також із півдесятка скринь горіхового дерева, повних рукописних музичних творів, і найкращий у країні орган. Потім настала політична доба в житті монастиря, від неї також лишилися певні традиції і навички. В епоху воєн і породженого ними страшного здичавіння Маріафельс не раз ставав острівцем мудрості й розважності, де найясніші голови з ворожих партій обережно приглядалися одні до одних, намацували шлях до порозуміння, а одного разу — то була остання вершина в його історії — саме в ньому був укладений мир, що на якийсь час заспокоїв тугу виснажених народів. Коли потім прийшли нові часи і була заснована Касталія, монастир поставився до неї стримано і навіть негативно, мабуть, не без вказівки Риму. На прохання Виховної Колегії дозволити одному касталійському вченому попрацювати над схоластичною літературою в бібліотеці монастиря, він відповів ввічливою відмовою, а так само й на запрошення прислати свого представника на з’їзд істориків музики. Тільки за абата Пія, що в старечому віці дуже зацікавився Грою, почалося спілкування й обмін між монастирем і Касталією, і відтоді між ними налагодилися якщо й не дуже жваві, то принаймні дружні стосунки. Вони позичали одне одному книжки, гостинно приймали в себе представників одне від одного; Кнехтів патрон, Магістр музики, також замолоду пробув кілька тижнів у Маріафельсі — переписував з їхніх збірок давні музичні твори і грав на славетному органі. Кнехт знав про це й радів, що побуває в місці, про яке Магістр часом розповідав йому з задоволенням.