Отець Якоб і далі всміхався.
— Коли так, то наша зустріч відбулася під незвичайним сузір’ям, — мовив він. — Дивне вже те, що ми з вами обидва під час студій наштовхнулися на цю забуту людину, але, мабуть, ще дивовижніше інше: що цьому швабському протестантові вдалося майже одночасно вплинути на бенедиктинського ченця й на касталійського гравця в бісер. До речі, я уявляю собі вашу Гру в бісер як своєрідне мистецтво, що потребує великої уяви, і дивуюся, що така надзвичайно твереза людина, як Бенгель, могла вас так привабити.
Тепер уже засміявся Кнехт.
— Ну, якщо ви пригадаєте багаторічні студії Бенгеля над «Одкровенням» Іоанна Богослова і його систему тлумачення пророцтв цієї книжки, то змушені будете погодитися, що нашому приятелеві не зовсім чуже було й щось цілком протилежне тверезості.
— Це правда, — весело погодився отець Якоб. — І як ви пояснюєте таке протиріччя? — Якщо ви дозволите мені відповісти жартом, то я б сказав: Бенгель, сам того не усвідомлюючи, тужно шукав і жадав одного: Гри в бісер, Я зараховую його до потаємних попередників, прабатьків нашої Гри.
Отець Якоб споважнів і обережно сказав: — Мені здається, що вносити саме Бенгеля в родовід вашої Гри трохи засміливо. І чим ви доведете свою думку? — Це був жарт, але такий, що його можна й оборонити. Ще замолоду, до того, як він почав працювати над біблією, Бенгель якось розповів друзям про один свій план: він сподівався в якомусь енциклопедичному творі охопити і в синоптичному ряду в суворій симетрії розташувати навколо центру всі сучасні йому науки. А це якраз і є те, що робить наша Гра в бісер.
— Але ж це була ідея енциклопедії, яку виношувало все вісімнадцяте сторіччя! — вигукнув отець Якоб.
— Так, вона, — погодився Йозеф. — Проте Бенгель прагнув не тільки поставити поряд усі галузі знань і всі напрямки наукових досліджень, але й вивести їх одні з одних, знайти їм органічний лад. Він був на шляху до пошуків спільного знаменника, а це одна з основних ідей Гри в бісер. Скажу ще більше: якби Бенгель мав таку систему, як наша Гра, то, може, уникнув би великої помилки, не заходився б перераховувати пророчі числа і провіщати пришестя Антихриста й тисячолітнє царство. Бенгель так і не зумів знайти спільну мету для своїх різноманітних талантів, тому його математичний хист разом з філологічною інтуїцією і породив той химерний часовий порядок, суміш педантичної точності й фантастики, якій він віддав стільки років свого життя.
— Добре, що ви не історик, — зауважив отець Якоб, — ви справді любите фантазувати. Але я розумію, що ви маєте на увазі. Педант я тільки в своєму фаху.
Розмова вийшла плідна, стала якимсь пізнаванням один одного, своєрідним початком дружби. Вченому здалося не випадковістю чи принаймні якоюсь особливою випадковістю те, що вони обидва, один у своєму бенедиктинському, а другий у касталійському світі, зробили ту саму знахідку, відкрили убогого монастирського вчителя із Вюртемберга, одночасно м’якосерду й тверду, мов криця, мрійливу й тверезу людину, щось, мабуть, та пов’язувало їх, коли на них обох так подіяв той самий непоказний магніт. І справді, від того вечора, що почався сонатою Перселла, це «щось», цей зв’язок став дійсністю. Отця Якоба тішило спілкування з таким освіченим і водночас таким відкритим для всього нового молодим інтелектом — така втіха траплялася йому далеко не часто; а для Кнехта розмови з істориком і навчання в нього, що тепер почалося, було новим щаблем до пробудження, яким він вважав своє життя. Одне слово, завдяки отцеві Якобу він пізнав історію, пізнав закономірності й протиріччя історичних студій, а протягом наступних років навчився, крім того, ще й дивитися на сучасність і на своє власне життя як на історичну реальність.
Їхні розмови часом переростали в справжні диспути, напади й виправдання; щоправда, спершу в основному нападав отець Якоб. Що більше він пізнавав склад думок свого молодого приятеля, то дужче шкодував, що такий багатонадійний юнак не пройшов школи релігійного виховання, а тільки отримав псевдовиховання в атмосфері інтелектуальноестетичної духовності. Все, що йому не подобалося в напрямку думок Кнехта, він ставив на карб цьому новітньому касталійському духові, його відірваності від дійсності, схильності до порожньої абстракції. А коли Кнехт вражав його свіжими, близькими до його власного світогляду висновками й думками, він святкував перемогу, вважаючи, що здорова натура його молодого приятеля мужньо опирається касталійському вихованню. Кнехт спокійно сприймав його критику касталійської системи, а там, де йому здавалося, що старий чернець у своєму запалі зайшов надто далеко, незворушно відбивав його напад. А втім, серед зневажливих відгуків святого отця про Касталію були й такі, з якими Йозефові доводилося почасти згоджуватись, а в одному питанні він за той час. Що жив у Маріафельсі, зовсім змінив свою думку. Йдеться про ставлення касталійської духовності до світової історії, про те, що отець Якоб називав «цілковитим браком історичного чуття».