Читач цих біографічних нарисів, мабуть, чекає розповіді ще про один бік монастирського життя Кнехта — про релігійний. Ми не можемо сказати про це чогось певного, хіба що висловимо кілька обережних здогадів. У Маріафельсі Кнехт не тільки міг ближче зіткнутися з релігією, з щоденною практикою християнства, а й таки зіткнувся з нею — ми добре бачимо це з багатьох пізніших його висловів і з усієї його поведінки; проте на питання, чи він став там християнином, а якщо став, то до якої міри, ми не беремося відповісти, ця сфера лишається неприступною для нашого дослідження. Крім звичайної для касталійця поваги до кожної релігії, він мав у собі якусь шанобливість — ми б її назвали побожною; ще в школах, а особливо вивчаючи церковну музику, він дістав добрі знання про християнське вчення та його класичні форми, насамперед про таїнство меси і про обряд літургії. Тепер же, в бенедиктинців, він з подивом і пошаною познайомився з живою релігією, досі відомою йому лише теоретично й історично, побував на багатьох службах божих, а коли ще й прочитав деякі праці отця Якоба й відчув на собі вплив його розмов, перед ним остаточно вималювався феномен цього Християнства, яке протягом сторіч стільки разів проголошували несучасним і пережитим, застарілим і закостенілим і яке щоразу, припавши до своїх джерел, все ж таки обновлялося, знов лишало позад себе те, що вчора начебто було сучасним і всепереможним. Він не дуже й заперечував, коли йому доводилося знов і знов вислухувати думку отця Якоба, що, можливо, й сама касталійська культура — тільки пізній, недовговічний, секуляризований варіант християнськоєвропейської культури і свого часу вона знов розчиниться в тій культурі й перестане існувати. Хай буде так, сказав якось Кнехт святому отцеві, але все ж таки його місце в Касталії, він має служити касталійській, а не бенедиктинській ієрархії, працювати в ній, вкладати в працю весь свій хист і своє вміння, не думаючи про те, чи ієрархія, до якої він належить, претендує на вічне чи лише на тимчасове існування, перехід в іншу віру для нього був би тільки ганебною втечею. Так колись і шановний Йоганн Альбрехт Бенгель служив малій, минущій церкві, не забуваючи водночас прислужитися й вічному. Побожність, тобто пронизане вірою служіння і вірність аж до самопожертви, можлива в кожній релігії і на кожному ступені, і єдиною дійсною мірою щирості й вартості кожної особистої побожності може бути лише це служіння й ця вірність.