Він зненацька зважився, знайшов отця Якоба, розповів йому про лист, про відпустку й про те, який він був сам вражений, коли усвідомив, що, втішаючись майбутньою поїздкою до Касталії і побаченням з друзями, він уже наперед втішався й своїм поверненням сюди, в монастир, а особливо новими розмовами з ним, шановним отцем Якобом, до якого він. Кнехт, прихилився всім серцем, а тому й набрався сміливості звернутися до нього з проханням: він хотів би, щоб після його повернення святий отець узяв його до себе в науку, хоча б годину чи дві на тиждень учив його історії. Отець Якоб засміявся, замахав руками й почав виголошувати найчудовіші іронічні компліменти неперевершеній, різнобічній касталійській освіті, яку він, скромний чернець, може тільки споглядати в німому захваті і з подиву хитати головою; проте Йозеф уже помітив, що відмова була жартівливою, і коли він, прощаючись, подав отцеві Якобу руку, той ласкаво втішив його, пообіцяв зробити все можливе, щоб задовольнити його прохання, й тепло попрощався з ним.
З радісним почуттям виїздив Кнехт на канікули, уже певний у душі, що він недарма пробув тут два роки. Він так тішився, що сам собі здався хлопчаком, але зразу ж усвідомив, що він не хлопчак і вже навіть не юнак: доказом цього було почуття сорому і внутрішнього опору, який з’являвся в нього кожного разу, коли він жестом, вигуком чи якимось хлоп’ячим вибриком хотів дати вияв почуттю волі й школярського канікулярного щастя. Ні, те, що колись було б звичайною річчю, способом вилити свою душу — радісний поклик до пташок у гіллі, голосно проспівана мелодія маршу, ритмічна хода, ніби в танці, — стало вже неможливим, усе це вийшло б вимушеним, неприродним, дитинним, дурним. Він відчув себе дорослою людиною з молодечими почуттями й молодечою силою, але вже відвиклою віддаватися хвилинному настроєві, вже не вільною, змушеною завжди бути насторожі, взятою в шори обов’язку — але якого? Службового? Обов’язку репрезентувати серед святих отців свою країну і свій Орден? Ні, то була відповідальність за сам Орден, за ієрархію, з якою він під час цього раптового самоспоглядання відчув себе незбагненно зрослим, як частка з цілим, то було злиття з чимось загальним і вищим, злиття, від якого багато молодих людей можуть здатися старими і старих — молодими, злиття, яке тримає тебе, підтримує, але й відбирає в тебе волю, немов тичка, прив’язана до молодого деревця, додає тобі досвіду й заразом вимагає від тебе дедалі більшої ясності й чистоти.
У Монтпорті Кнехт відвідав колишнього Магістра музики, який сам замолоду гостював у Маріафельсі, вивчав там музику бенедиктинців і який тепер почав докладно розпитувати його про багато що з тамтешнього життя. Кнехтові старий Магістр здався хоч і якимось притихлим, відчуженим, але й здоровішим на вигляд, веселішим, ніж останнього разу, втома зникла з його обличчя, він не помолодшав, відколи відмовився від посади, проте став ніби ще симпатичніший, витонченіший. Кнехтові впало в око, що він жваво розпитував його про орган, про скрині з нотами, про маріафельський хор, навіть про дерево в галереї, чи воно й досі ще росте, але до його теперішньої діяльності, до курсу Гри, до мети його відпустки, здавалося, був зовсім байдужий. А проте на прощання старий дав йому цінну пораду.