Йозеф: «Ви вважаєте, святий отче, що нам бракує теологічної основи?» Отець Якоб: «Ну, про теологію краще не будемо говорити, ви від неї надто далекі. Якби ви мали хоч якусь простішу основу, і то вже було б добре. Наприклад, антропологічну — справжнє вчення, справжні знання про людей. Бо ви не знаєте людини, не знаєте, що вона може бути і звіром, і подобою бога. Ви знаєте лише касталійця, особливий вид, штучно виведену задля спроби породу, касту».
Кнехтові надзвичайно пощастило: для того, щоб успішно виконати поставлене йому завдання, тобто прихилити отця Якоба до Касталії і переконати його, що союз їхніх орденів дав би лише користь, кращої нагоди важко було й придумати. Ситуація була така сприятлива найзаповітнішим його задумам, так відповідала його бажанням, що він невдовзі відчув докори сумління, йому почало здаватися, що робити об’єктом своїх таємних політичних планів та інтриг шановну людину, яка, ні про що не здогадуючись, довірливо сидить перед ним або ходить туди й сюди по галереї, — ганебно й негідно. Кнехтові було вже легше терпіти таке становище, і він почав обмірковувати, в якій формі краще признатися про все старому, коли той, на його превеликий подив, випередив його, — Любий друже, — сказав він одного дня наче між іншим, — ми з вами справді придумали собі надзвичайно приємний і, сподіваюся, корисний вид спілкування. Обидва види діяльності, які я найдужче любив ціле своє життя — учитися і вчити, — вдало, зовсім поновому, поєдналися в наших спільних лекціях, і мені доля послала їх саме вчасно, бо я починаю старіти, а кращої терапії і відпочинку для мене годі й придумати. Отже, що стосується мене, то я, в кожному разі, маю з них користь. Але я зовсім не певний, що й ви, друже, а особливо ті люди, які послали вас сюди і на службі в яких ви перебуваєте, матимуть із нашого спілкування ту користь, на яку вони, можливо, сподіваються. Я не хотів би, щоб вони потім були розчаровані, а крім того, не хотів би, щоб між нами виникли якісь непорозуміння, а тому дозвольте мені, старому практикові, поставити одне запитання. Хоч як мені приємно бачити вас у нашому скромному притулку, ваша присутність тут, звичайно, не раз уже мене дивувала. Донедавна, а саме до вашої відпустки, я був майже певний, що ви й самі не зовсім чітко усвідомлювали собі сенс і мету свого перебування тут. Правильні були мої спостереження? Кнехт сказав, що правильні, і отець Якоб повів далі: — Добре. А коли ви повернулися з відпустки, сталися зміни. Ви вже не думаєте про мету свого приїзду сюди, вона вас не турбує, бо ви ЇЇ знаєте. Так чи ні? Добре, отже я не помилився. Мабуть, я так само не помилився і в своїх здогадах про мету вашого перебування в нас. Ви виконуєте дипломатичне доручення, і стосується воно не нашого монастиря й не нашого абата, а мене… Бачите, від вашої таємниці мало що лишилося. Щоб з’ясувати становище до кінця, я роблю останній крок і раджу вам розповісти мені решту. То яке ваше завдання? Кнехт схопився з місця, вражений, збентежений, майже переляканий.