— Ваша правда! — вигукнув він. — Ви полегшили моє становище, але й присоромили мене, бо перші зробили те, що я тільки намірявся зробити. Я вже не один день міркую про те, як домогтися, щоб у наших стосунках не було ніяких недомовленостей, тобто про те, чого ви тепер так швидко досягли. На щастя, я напросився до вас в учні, і ви погодилися ввести мене в свою науку ще до моєї відпустки, а то й справді могло б скластися враження, що все це було з мого боку тільки дипломатією, а наші студії — лише приводом до ближчого знайомства з вами.
Старий ласкаво заспокоїв його: — Я хотів тільки одного: допомогти нам обом вийти з прикрого становища. Вам не треба доводити, що наміри ваші чисті. Якщо я просто випередив вас і не робив нічого такого, чого б не хотіли зробити й ви, то все гаразд. — А з приводу доручення Кнехта, про яке той тепер розповів йому, він зауважив: — Ваші касталійські добродії не те, щоб геніальні, але все ж таки непогані дипломати, а крім того, їм щастить. Доручення ваше я обміркую на дозвіллі, а моя думка почасти залежатиме від того, наскільки ви зумієте ввести мене в світ ваших касталійських звичаїв та ідей і зробити їх прийнятними для мене. — Побачивши, що Кнехт ніяк не може опам’ятатися від збентеження, він сухо засміявся й додав: — Як хочете, то вважайте мою поведінку своєрідним уроком. Ми з вами дипломати, а кожна зустріч дипломатів — це завжди боротьба, якщо навіть вона відбувається в дружніх формах. У нашій з вами боротьбі я часто був у невигідному становищі, втрачав ініціативу, бо ви знали більше за мене. Ну, а тепер наші позиції зрівнялися. Мій шаховий хід виявився вдалим, отже, був правильним.
Якщо Кнехтові здавалося, що він зробить важливу й корисну справу, здобувши підтримку отця Якоба планам касталійської Колегії, то ще важливіше для нього було якомога більше навчитися від старого і, в свою чергу, стати для цієї вченої і впливової людини надійним проводарем у касталійський світ. Кнехт багато чим викликав заздрість у декого з своїх приятелів і учнів, як завжди небуденна людина викликає заздрість не тільки своєю внутрішньою величчю й силою, але й своїм уявним таланом, своєю начебто щасливою долею. Менший бачить у більшому те, що він здатний бачити, а кар’єра Йозефа Кнехта, його шлях до вершин справді для кожного, хто його спостерігає, здається просто блискучим, швидким, подоланим без будьяких зусиль; про ту пору його життя так і хочеться сказати: він мав щастя. Не будемо розглядати це «щастя» з погляду рації чи моралі, як причинний наслідок зовнішніх обставин чи як своєрідну винагороду за його особливу доброчесність. Щастя не має нічого спільного ні з рацією, ні з мораллю, воно самою своєю суттю щось магічне, властиве раннім, початковим ступеням людства. Наївний щасливець, обдарований феями, улюбленець богів, не може бути предметом раціоналістичного, а отже, й біографічного розгляду, це — символ, що перебуває поза межами особистого й історичного. А проте бувають видатні люди, в житті яких не можна не добачити «щастя», хай навіть воно полягає тільки в тому, що ці люди й відповідне до їхньої сили і здібностей завдання історично й біографічно не розминулися, знайшли одне одного, що вони народилися не надто рано й не надто пізно; до таких людей, здається нам, належить і Кнехт. Складається враження, немовби в його житті, принаймні на певному відтинку, все, що він міг би собі побажати, приходило наче саме собою. Не будемо заперечувати й замовчувати цього аспекту, ми навіть могли б тверезо пояснити його біографічним методом, чужим нам і небажаним, недозволеним у Касталії, Тобто за допомогою майже необмежених екскурсів у сферу найінтимні1шого, найприватнішого — здоров’я й хвороб, коливань і змін у самопочутті й світосприйманні. Ми певні, що такий несприятливий для нас вид біографії дав би нам докази цілковитої рівноваги між «щастям» і стражданнями Кнехта, а проте спотворив би його образ, картину його життя.