Кнехтові не важко було дістати згоду на свій план і в монастирі, і в Колегії. Він ще не міг чітко уявити собі, яке буде його становище після повернення до маленької республіки Vicus Lusorum, проте гадав, що там не забаряться завдати йому на плечі якийсь тягар, накинути якусь почесну посаду чи доручення. Поки що ж він радів, що повернеться на батьківщину, зустрінеться з приятелями, візьме участь у майбутньому святі, втішався останніми днями спілкування з отцем Якобом і з гідністю, навіть з задоволенням приймав усілякі ознаки прихильності, яким його вшановували на прощання абат і капітул. Нарешті він поїхав, і розлука з місцем, яке він устиг полюбити і в якому провів чималий відрізок свого життя, озвалася в його серці щемним почуттям туги, проте загалом у нього вже був передсвятковий настрій, викликаний низкою споглядальних вправ, якими касталійці завжди готувалися до щорічної святкової Гри і які він виконав хоч без керівництва і без товаришів, але суворо дотримуючись приписів. Цей настрій не погіршився від того, що йому не пощастило вмовити отця Якоба прийняти церемонне запрошення, яке давно вже надійшло від Магістра Гри, і поїхати разом з ним на свято; він розумів стриманість старого антикасталійця, але сам почував себе на певний час звільненим від усіх обов’язків та обмежень і цілком віддавався радісному очікуванню недалекого свята.
Свята мають свої закони. Справжнє свято ніколи не може зовсім не вдатися, навіть якщо стають на заваді вищі сили: для побожного процесія і під дощем не втратить свого священного змісту, його не розчарує підгорілий святковий обід; так само й для гравця в бісер кожна щорічна Гра стає великою подією, майже священнодійством. А проте, як усі ми знаємо, бувають свята й Ігри, коли все зливається в якусь гармонію, все окрилює і підносить одне одне, мов на тих театральних і музичних виставках, що без видимих причин, ніби якимось дивом досягають незвичайних вершин, стають для глядачів і слухачів глибоким переживанням, а інші, нітрохи не гірше підготовлені, лишаються тільки сумлінним виконанням. Оскільки ж для того, щоб з’явилося це високе почуття, потрібен ще й відповідний настрій, то Кнехт був якнайкраще підготовлений до нього: його не пригнічували ніякі турботи, він з честю повертався додому з чужини і радісно очікував на майбутнє.
Проте цього разу Ludus sollemnis не судилося стати осяйним священнодійством, мало не чудом, як бувало раніше. Цьогорічній Грі дуже не пощастило, вона була безрадісна, майже невдала. Хоч багато учасників її всетаки були захоплені і сповнені високих почуттів, але ті, хто влаштовував і безпосередньо відповідав за її проведення, як завжди в таких випадках, особливо гостро відчували гнітючу атмосферу невдачі, перешкод, провалу, безвиході, що тяжіли над цим святом. Кнехт, хоч він, звичайно, також був трохи розчарований у своїх радісних сподіваннях, не належав до тих, кого найдужче вразила невдача, оскільки не готував цієї Гри й не відповідав за неї. Стоячи ніби осторонь, як скромний глядач, він зміг у ці дні, хоч свято й не мало того чару й священного блиску, що завжди, захоплено простежити за дотепно побудованою партією, перечекати, поки в його серці без перешкод відбринить медитація, і пережити у вдячному піднесенні добре знайоме всім гостям цих Ігор почуття святковості й жертовності, таємничого злиття всієї громади слухачів в одне ціле біля ніг їхнього бога, яке здатне викликати навіть «невдала» для вузького кола втаємничених урочиста Гра. Але все ж таки він також відчув лиху долю, що тяжіла над цим святом. Щоправда, сама Гра, її план і побудова були бездоганні, як і всі ігри Магістра Томаса, це була навіть одна з найвиразніших, найпростіших і найбезпосередніших його ігор. Проте з виконанням її не пощастило, як ніколи, і цей випадок ще й досі пам’ятають у Вальдцелі.