Нарешті мети досягнуто і битву виграно. То була велика робота — перемогти еліту, змучити її муштрою, загнуздати шанолюбців, прихилити на свій бік нерішучих і сподобатись гордовитим; але тепер цю роботу зроблено, кандидати Селища Гри визнали свого Магістра й скорилися йому, все раптом пішло легко, наче досі бракувало тільки однієї краплі, щоб наповнилась посудина. «Погонич» опрацював разом з Кнехтом останній план робочого дня, висловив йому схвалення Виховної Колегії і поїхав, а за ним і вчитель медитації Александр. Замість масажу, Кнехт знов почав виходити вранці на прогулянку, про якісь студії або читання поки що, правда, не могло бути й мови, але перед сном йому іноді вдавалося трохи пограти на фортепіано. Під час наступної своєї появи у Виховній Колегії Кнехт виразно відчув, хоч ніхто про це й слова не сказав, що в очах колег він витримав випробування і тепер вони вважають його за рівного. Після запеклої, самовідданої боротьби за своє визнання Кнехт тепер наче прокинувся, наче охолов і протверезів, поба1чив, що опинився в самому серці Касталії, на найвищому щаблі ієрархії, і навдивовижу розважно, майже розчаровано усвідомив, що й цим дуже розрідженим повітрям можна дихати, але сам він, хоч, правда, дихає тепер ним так, немов ніякого іншого й не знав ніколи, зовсім змінився. То був наслідок суворого випробування, що вистудило Кнехтове серце так, як ще не вистуджувала жодна праця, жодне напруження.
Визнання елітою свого володаря цього разу відбулося поособливому. Відчувши, що опір припинився і з’явилися перші паростки довіри та згоди, Кнехт вирішив, що найтяжче лишилося позаду й час вибирати собі заступника. І справді, тепер, після здобутої нарешті перемоги, коли на зміну нелюдському напруженню прийшла відносна воля, йому найбільше був потрібен такий помічник, на якого можна було б скласти частину свого тягаря; немало Магістрів уже впало саме на цьому відтинку свого шляху. Кнехт не скористався правом вибирати собі «тінь», а попросив репетиторів призначити йому заступника на свій розсуд. Еліта, яка ще перебувала під враженням Бертрамової долі, дуже уважно поставилась до його прохання і після кількох нарад і таємних голосувань запропонувала Магістрові в заступники одного зі своїх найкращих людей, якого до Кнехтового призначення зараховували до найімовірніших кандидатів на посаду Магістра.
Справді, найтяжче лишилося позаду. Кнехт знов виходив уранці на прогулянку і грав вечорами, знав, що згодом можна буде дозволити собі й щось почитати, поновити дружні стосунки з Тегуляріусом і врядигоди листуватися з Ферромонте, інколи в нього випадатиме півдня вільного або й невеличка відпустка для подорожі. А проте всі ці втіхи дістануться комусь іншому, не колишньому Йозефові, що вважав себе вправним гравцем у бісер і непоганим касталійцем, але не мав ніякого уявлення про суть касталійського устрою, жив наївним егоїстом, подитячому безтурботним, весь поринувши у свої приватні зацікавлення, вільний від будьякої відповідальності. Якось він пригадав глузливі, застережливі слова Магістра Томаса, які почув від нього, коли висловив йому своє бажання ще якийсь час віддаватися вільним студіям: «Якийсь час — а скільки саме? Ти ще говориш, як студент, Йозефе». Це було кілька років тому, він вислухав Магістра з подивом, з глибокою шанобою, і йому навіть стало трохи моторошно від такої надлюдської бездоганності й самодисципліни, він відчув, що Касталія хоче захопити і його самого, всмоктати в себе і, може, зробити з нього колись такогоот Магістра Томаса, володаря і служника в одній особі, досконале знаряддя. А тепер він стоїть на тому місці, де тоді стояв Магістр Томас, і, розмовляючи з котримось зі своїх репетиторів, з котримось із цих розумних, рафінованих гравців і аматорів вільних студій, ретельних і гордовитих принців бачить у ньому інший, дивовижний і прекрасний, давно вже перейдений світ, так само, як колись Магістр Томас бачив у ньому дивовижний студентський світ.