Про здійснення цих бажань він, звичайно, навіть не заводив мови, тільки мріяв про це, як холодного, сірого зимового дня людина мріє про блакитне літнє небо. Для Кнехта були вже закриті всі шляхи, обов’язки йому визначала посада, та оскільки вона здебільшого не диктувала, як саме їх треба виконувати, залишала йому тух відносну волю, він з роками, спочатку, мабуть зовсім несвідомо, переніс свої зацікавлення на виховання, в першу чергу наймолодших із приступних йому вікових груп. Що старший він ставав, то дужче вабила його до себе молодь. Принаймні сьогодні ми можемо це сказати. Воднораз навіть прискіпливому спостерігачеві важко було б виявити в його службових діях якесь дилетантство чи сваволю. До того ж посада Магістра змушувала його раз по раз вертатися до еліти; навіть у ті часи, коли він майже цілком передав семінари й Архів своїм помічникам і «тіні», такі довготривалі справи, як, наприклад, щорічні змагання або готування публічної Гри, спонукали його підтримувати жвавий щоденний зв’язок з елітою. Якось він жартома сказав своєму другові Фріцові: «Бували володарі, що ціле своє життя страждали від нещасливої любові до своїх підданців. Серцем вони тяжіли до селян, пастухів, ремісників, учителів і учнів, але бачили їх дуже рідко, бо завжди були оточені міністрами й офіцерами, що, наче муром, відгороджували їх від народу. Отак і Магістрові: він тяжіє до людей, а бачить тільки колег, він хотів би побути з учнями й дітьми, а бачить лише вчених і еліту».
Але ми забігли далеко вперед, вернімося до перших років перебування Кнехта на посаді Магістра. Налагодивши бажані стосунки з елітою, він мусив насамперед як добрий, але чуйний господар забезпечити собі підтримку службовців Архіву, треба було також вивчити канцелярію і визначити її місце в загальній структурі, крім того, безперервно надходила силасиленна кореспонденції, а засідання й циркуляри Виховної Колегії весь час закликали його до виконання все нових обов’язків і розв’язання все нових завдань, зрозуміти сенс і черговість яких новачкові було нелегко. Часто йшлося про питання, в яких були зацікавлені окремі факультети Педагогічної Провінції, схильні й позаздрити один одному, наприклад, про питання компетенції, і тільки згодом з дедалі більшим захватом він пізнав таємну й могутню силу Ордену, цієї живої душі касталійської держави і чуйного сторожа її ладу.
Так минали місяці, сповнені напруженої праці, і в Кнехтових думках не знаходилось місця для Тегуляріуса, він тільки напівсвідомо давав йому різні доручення, щоб уберегти його від надмірного дозвілля. Фріц утратив товариша, бо той раптом піднявся на інший щабель, став найвищим начальником, до якого він уже не мав доступу як до приватної особи, його тепер треба було слухатись і звертатись до нього на «ви» і «превелебний». А проте всі доручення Магістра він приймав як турботу й ознаку особистої уваги. Почасти завдяки підвищенню друга і вкрай схвильованому настроєві всієї еліти, а почасти через ті доручення, йому, примхливому самітникові, передавалося загальне збудження, і він відчув, настільки, наскільки був здатен відчути, приплив енергії; в усякому разі, він витримував цілковиту зміну становища краще, ніж сподівався тієї миті, коли Кнехт, у відповідь на звістку про своє призначення Магістром, відіслав його від себе. Крім того, у Фріца вистачило розуму й серця, щоб зрозуміти чи принаймні здогадатися, яке величезне напруження, який тяжкий іспит доводиться витримувати тепер його другові; він бачив, що той, ніби охоплений полум’ям, вигоряє зсередини, і, мабуть, переживав усі його тривоги гостріше за нього самого. Він не шкодував сили, щоб добре виконати всі завдання Магістра, і якщо й жалкував колинебудь посправжньому, що через свою кволість не може посісти відповідальну посаду, якщо й сприймав це як свою ваду, то саме тепер, коли так хотів стати в пригоді обожнюваному другові як помічник, як службовець, як «тінь».