— Пане Магістре, — сказав він, — не хвилюйтеся, Превелебний почуває себе непогано, він ніколи не хворів і не хворіє й досі, хоч, звичайно, від старості став кволий. Не можна сказати, що він дуже змінився чи раптово почав швидше підупадати на силі: він, хоч і недалеко, виходить на прогулянку, щодня потроху грає і донедавна вчив грати на органі двох школярів, ще зовсім новачків, бо завжди любив опікуватись найменшими. Але кілька тижнів тому він відмовився й від цих двох останніх учнів, а це вже якийсь симптом. Я насторожився й відтоді почав трохи пильніше приглядатися до Превелебного. Дещо примусило мене замислитись, тому я й приїхав сюди. Виправдує мене хіба та обставина, що раніше я сам був учнем старого Магістра, зважусь навіть сказати, улюбленим учнем, і його наступник ось уже рік як призначив мене доглядачем чи компаньйоном до нього, доручивши мені прислуговувати йому. Це було для мене дуже приємне доручення, бо я ні до кого не відчуваю такої пошани й прихильності, як до свого старого вчителя й патрона. Це він відкрив мені таємницю музики й навчив мене служити їй, і якщо я, крім того, ще й збагнув дух і сенс нашого Ордену, досяг повної зрілості і внутрішнього ладу, то це тільки завдяки йому, це він зробив мене тим, ким я є. Я з рік уже як зовсім переселився до нього, і хоч дещо студіюю і відвідую курси, але завжди намагаюся бути готовим до його послуг, їм, граю і виходжу на прогулянку разом з ним, а вночі сплю через стіну від нього. Отак живучи поряд із ним, я можу докладно спостерігати всі стадії… ну, скажімо, його старіння, його фізичного згасання і часом чую від декого зі своїх товаришів співчутливі або й глузливі зауваження про мою чудну службу — мовляв, такий молодий хлопець став служником і супутником життя старогопрестарого чоловіка. Та вони не знають, і, крім мене, мабуть, ніхто добре не знає, яку старість даровано цьому Магістрові, як він поволі кволішає і старіється тілом, усе менше споживає їжі, все більше стомлюється від своїх невеличких прогулянок, хоч ні на що не хворіє, і як він серед тиші свого старечого віку водночас дедалі більше перетворюється в саму духовність, святобливість, гідність і простоту. І якщо в моїй ролі компаньйона чи доглядача і є якісь труднощі, то вони полягають тільки в тому, що Превелебний не бажає, щоб його обслуговували чи піклувалися про нього, він завжди хоче лише давати й не хоче брати.
— Дякую тобі, — мовив Кнехт, — я радий, що Превелебного доглядає такий відданий і вдячний учень. А тепер скажи мені нарешті чітко і ясно: оскільки ти говориш не за дорученням свого вчителя, то чому ти прохаєш мене відвідати Монтпорт? — Ви тільки що стурбовано питали про здоров’я старого Магістра музики, — відповів юнак. — Видно, моє прохання навело вас на думку, що він хворий і що треба поквапитись, коли ви хочете встигнути ще раз побачити його. Я й справді вважаю, що треба поквапитись. Хоч мені й не здається, що дні Превелебного пораховані, але він прощається зі світом поособливому. Ось уже кілька місяців, як він зовсім відвик говорити, і якщо він завжди волів висловлюватися стисло, а не велемовно, то тепер став такий небагатослівний і тихий, що я аж боюся. Дедалі частіше трапляється, що він не відповідає на моє звертання чи запитання. Спершу я думав, що він починає недочувати, але ж бачу — ні, він чує так само добре, я не раз перевіряв. Отже, мені лишилося припустити одне: він став дуже неуважний і вже не може зосередити на чомусь увагу. Але й це мало що пояснює. Найпевніше, він уже, так би мовити, перебуває в дорозі, живе не зовсім серед нас, а все більше й більше у своєму власному світі, — наприклад, він уже віддавна майже ні до кого не ходить і майже нікого не пускає до себе, а тепер цілими днями й зовсім нікого, крім мене, не бачить. І ось відколи почалося не усамітнення, повільне відокремлення від світу, я вирішив зробити все, щоб Магістр ще раз побачив тих кількох своїх приятелів, яких, я знаю, він любив дужче, ніж інших. Якби ви, domine, відвідали його, то, безперечно, дуже потішили б свого давнього приятеля, я в цьому переконаний, і ще встигли б побачити майже ту саму людину, яку ви любили й шанували. Бо через кілька місяців або й через кілька тижнів він уже так не зрадіє, побачивши вас, можливо навіть, що він вас не впізнає чи й не помітить.