Йозеф здригнувся. Отже, воля його скінчилася.
— Я сподіваюся, — несміливо мовив він, — що мене призначать на якесь скромне місце. Всетаки, признаюся вам, я мав надію, що зможу ще якийсь час віддаватися вільним студіям.
Магістр пильно глянув йому у вічі, й на устах у нього з’явилася мудра, ледь іронічна усмішка.
— Ти сказав «якийсь час», а скільки це? Кнехт збентежене усміхнувся: — Я й сам добре не знаю.
— Я так і думав, — сказав Магістр. — Ти говориш, як студент, і думаєш, як студент, Йозефе Кнехте, і так воно й має бути, проте скоро вже так не буде, бо ти нам потрібен. Ти знаєш, що й згодом, навіть на найвищих посадах у нашій ієрархії, тобі можуть дати відпустку для стуДій, якщо ти зумієш переконати колегію, що ті студії важливі; мій попередник і вчитель, наприклад, уже бувши Магістром Гри і старою люДиною, дістав на своє прохання цілорічну відпустку для праці в лондонських архівах. Але він дістав відпустку не на «якийсь час», а на певне число місяців, тижнів і днів. З цим тобі надалі доведеться рахуватись. А тепер я повинен запропонувати тобі ось що. Для особливої місії нам потрібна людина, яка вміє відповідально ставитися до своїх слів та вчинків і якої ще не знають поза нашим колом.
Завдання було таке: бенедиктинський монастир Маріафельс, один із найдавніших освітніх осередків у країні, що підтримував дружні стосунки з Касталією і вже не одне сторіччя прихильно ставився до Гри в бісер, попросив прислати молодого вчителя, щоб той прочитав вступ у Гру, а також попрацював з кількома монастирськими гравцями, які вже досягли чималих успіхів. Тому його так пильно перевіряли й тому прискорили його вступ до Ордену.
ДВА ОРДЕНИ
Кнехт тепер знов опинився в становищі, трохи схожому на те, в якому перебував колись у гімназії після відвідин Магістра музики. Навряд чи він думав про те, що призначення в Маріафельс — це особлива відзнака і перший важливий щабель на драбині ієрархії; але, маючи все ж таки досвідченіше око, ніж тоді, він добре бачив це з поведінки своїх однокурсників. Хоч від деякого часу він і так належав до найвужчого кола всередині еліти, а проте незвичайне доручення вирізнило його зпоміж усіх як людину, що звернула на себе пильну увагу керівництва й має бути використана поособливому. Не можна сказати, що вчорашні товариші й колеги відсахнулися від нього або почали виявляти якусь неприязнь — надто вони всі були чемні в цьому вишукано аристократичному колі, — але утворилася певна дистанція; вчорашній товариш міг післязавтра стати начальником, а на такі відтінки й градації у взаємних стосунках це коло реагувало надзвичайно чутливо й знаходило для них належний вираз.
Винятком був Фріц Тегуляріус; його ми, поряд з Ферромонте, можемо, мабуть, назвати найвірнішим приятелем Йозефа Кнехта з усіх, яких він мав у своєму житті. Цей чоловік, за своїм хистом призначений осягти верховини, але позбавлений потрібного для цього здоров’я, рівноваги й віри в себе, що його дуже мучило, був того самого віку, що й Кнехт, тобто коли того приймали до Ордену, мав тридцять чотири роки. Вперше вони зустрілися років десять тому на одному з курсів Гри, і Кнехт уже тоді відчув, якою великою симпатією до нього пройнятий цей тихий, трохи меланхолійний юнак. З властивим йому чуттям на людей, яке він мав уже й тоді, хоч і не усвідомлював цього, Кнехт збагнув природу цієї симпатії: то було готове до беззастережної відданості й підлеглості почуття приязні й шаноби, просякнуте майже релігійним екстазом, але затьмарене й стримуване внутрішнім благородством і передчуттям душевної трагедії. Кнехт, який тяжко пережив недавню зустріч з Десиньйорі й став від того вразливим і навіть недовірливим, твердо тримав Тегуляріуса на відстані, хоч його також вабив до себе цей цікавий, незвичайний студент. Щоб дати уявлення про нього, наведемо сторінку з Кнехтових таємних нотаток, які він через багато років робив для інформації Виховної Колегії. Ось що там було написано: «Тегуляріус. Близький приятель автора цих рядків. У Койпергаймі його не раз відзначали як відмінного учня. Добрий знавець класичних мов, дуже цікавиться філософією, працював над Лейбніцом, Больцано, пізніше над Платоком. Найталановитіший, найкращий гравець у бісер з усіх, яких я знаю. Це був би самою долею посланий Маgister Ludi, якби не його вдача і не його здоров’я. Т. нізащо не можна висувати на якусь керівну, репрезентативну чи організаторську посаду, це було б лихо і для нього і для справи. Його вади виявляються фізично в нападах депресії, періодах безсоння та нервових болях і духовно — у приступах меланхолії, в гострій потребі самотності, в страху перед обов’язком і відповідальністю, а може, і в думках про самогубство. Проте завдяки медитації і чудовій самодисципліні цей тяжко хворий чоловік тримається так добре, що більшість людей з його оточення навіть не здогадуються про те, яке важке в нього життя, і тільки помічають його велику несміливість і замкнутість. Та хоч Т. і нездатен, на жаль, посідати керівне становище, всетаки для Vicus Lusorum він — неоціненний скарб, справжня його окраса. Він так опанував техніку нашої Гри, як великий музикант свій інструмент, миттю вловлює її найтонші відтінки і як учитель також заслуговує доброго слова. Я навряд чи зміг би обійтися без його допомоги на вищих і найвищих повторних курсах Гри — на нижчі мені шкода марнувати його знання; велика втіха спостерігати, як він аналізує пробні партії початківців, не бентежачи їх, як він виявляє їхні хитрощі, безпомилково пізнає і викриває всі наслідування чи просто декоративні оздоби, як у добре обгрунтованій, але ще непевній і невдало скомпонованій партії знаходить джерело помилок і демонструє його, наче бездоганний анатомічний препарат. Цією непідкупною прозірливістю під час аналізу й виправлення чужих партій він головним чином і здобув собі серед учнів та колег повагу, яку інакше навряд чи мав би з своєю нерівною, соромливою, боязкою вдачею. Те, що я сказав про цілком унікальну геніальність Т. як гравця в бісер, я хотів би проілюструвати одним прикладом. Ще коли ми тільки починали приятелювати і обом нам курси вже мало що могли дати з погляду техніки Гри, він якось у хвилину особливого довір’я дав мені заглянути в декотрі партії, які він тоді скомпонував. З першого ж погляду я збагнув, які вони блискучі за своїм задумом, які нові й оригінальні за стилем. Я попросив, щоб він дав мені простудіювати кілька тих чудових партій, і побачив, що їхня композиція — справжня поема, щось таке дивовижне й своєрідне, що я тут, здається мені, просто не можу не згадати про них. Ті партії були маленькими драмами, побудованими у формі майже суцільного монологу, вони відображали індивідуальне, хворобливе і водночас геніальне життя їхнього автора, немов майстерно виписаний автопортрет. У них не тільки діалектично узгоджувались і сперечалися одні з одними різні теми й групи тем, на яких грунтувалася гра і послідовність та протиставлення яких було дуже дотепне, але й синтез та гармонізація протилежних голосів були здійснені не звичайним класичним способом; навпаки, ця гармонізація часто порушувалась і щоразу, наче охоплена знемогою та відчаєм, зупинялася перед самим кінцем і нарешті завмирала в запитанні й сумніві. Через це партії Т. не тільки набували бентежного хроматизму, на який, наскільки мені відомо, досі ніхто ще не зважувався, а й ставали висловом трагічних сумнівів і зречень, образним ствердженням того, що всяке духовне зусилля сумнівне. При цьому вони були такі незвичайно гарні своєю інтелектуальністю, досконалістю технічної каліграфії, що хотілося заплакати над ними. Кожна з тих партій так щиро й ревно прагнула до свого розв’язання і, врешті, з таким благородним самозреченням відмовлялася від нього, що була наче довершеною елегією на минущість, властиву всьому прекрасному, і на сумнівність, кінець кінцем також властиву всім високим пориванням духу.
Отже, якщо Тегуляріус переживе мене чи моє перебування на посаді, рекомендую його своєму наступникові як надзвичайно делікатну й цінну людину, яка, проте, завжди перебуває під загрозою. Йому треба давати якнайбільшу волю, до його поради треба дослухатися в усіх важливих питаннях Гри. Але йому ніколи не можна доручати самостійно керувати учнями».
З роками цей незвичайний чоловік справді став другом Кнехта. Він був зворушливо відданий Кнехтові, захоплювався не тільки його інтелектом, а й чимось подібним до владності в його натурі, і багато чого з того, що ми знаємо про Кнехта, нам переказав саме він. У вузькому колі молодих гравців він, може, єдиний не заздрив своєму приятелеві, коли той отримав таке відповідальне доручення, і єдиний сприймав його від’їзд на невизначений термін як велику втрату, як глибоке, майже нестерпне горе.
Сам Йозеф, коли минув перший переляк після раптової втрати улюбленої волі, зрадів своєму новому становищу, в нього з’явилося бажання помандрувати, жадоба діяльності й цікавість до чужого світу, в який його посилали. А втім, молодого члена Ордену так зразу не відпустили в Маріафельс; спершу його на три тижні відправили в «поліцію». Так студенти величали маленький відділ в апараті Виховної Колегії, який можна було б назвати політичним департаментом або міністерством закордонних справ, якби ці назви не були надто гучні для установи з таким скромним полем діяльності. Тут Кнехтові дали урок поведінки члена Ордену поза межами Касталії; керівник цього відділу пан Дюбуа сам майже щодня приділяв йому годину часу. Справа в тому, що цього сумлінного чоловіка взяв сумнів, чи варто було доручати таку важливу місію людині, яка ще не має досвіду й зовсім не знає світу; він не приховував, що не схвалює вибору Магістра Гри, і докладав подвійних зусиль, щоб приязно й грунтовно витлумачити молодому членові Ордену, які небезпеки чигають на нього в світі і як краще від них уберегтися. Батьківська турбота, чистота намірів пана Дюбуа так щасливо збіглися з бажанням молодого члена Ордену якнайбільше в нього навчитися, що під час тих лекцій учитель щиро полюбив Йозефа Кнехта, сповнився довірою до нього і, вже цілком спокійний, відпустив його нарешті виконувати свою місію. Він навіть спробував, швидше з прихильності до Йозефа, ніж з політичних міркувань, дати йому ще й від себе одне завдання. Пан Дюбуа вже хоча б тому, що був одним із небагатьох «політиків» Касталії, належав до тієї дуже малої групи службовців, думки і студії яких в основному були присвячені державноправовим і економічним засадам подальшого існування Касталії, її стосункам із зовнішнім світом і її залежності від нього. Більшість касталійців, і службовці не менше, ніж учені й студенти, сприймали свою Педагогічну Провінцію і свій Орден як стабільний, вічний, самозрозумілий світ, про який вони, правда, знали, що він не завжди існував, що він колись виник, і виник за найтяжчого лихоліття, поволі, серед запеклих сутичок, виник наприкінці войовничої доби, з одного боку, як наслідок аскетичногероїчного самопізнання й зусиль людей духу, а з другого — як задоволення глибоких потреб змучених, знекровлених, здичавілих народів, що зголодніли за ладом, за нормою і розважністю, за законом і мірою. Вони знали це, і знали, навіщо існують усі ордени й «провінції» на світі: щоб відмовлятися від влади й від конкуренції, а зате берегти сталість і тривалість духовних основ усіх мір і законів. Та вони не знали, що такий лад не виникає сам собою, що для цього потрібна певна гармонія між світом і духом, яку завжди дуже легко порушити, що світова історія в цілому зовсім не прагне до бажаного, розумного й гарного і не сприяє йому, а хіба що як виняток інколи терпить його. Властиво, майже ніхто з касталійців не усвідомлював глибинної проблематичності свого касталійського існування, про це мали думати ті нечисленні політики, одним із керівників яких і був пан Дюбуа. Від нього, завоювавши його довіру, і отримав Кнехт перші, загальні відомості про політичні основи Касталії, які спочатку здалися йому швидше огидними й нецікавими, як і більшості членів Ордену, але потім нагадали зауваження Десиньйорі про небезпеку, що нібито нависла над Касталією, а водночас і весь той начебто давно переборений і забутий гіркий присмак юнацьких суперечок з Плініо і через це раптом набули великого значення й стали щаблем на його шляху до пробудження.