Маруся дійшла висновку, що її стосунки з чоловіками не складаються через те, що в ній поселився якийсь незрозумілий страх. Вона його відчуває. Не те, щоби боялася чоловіків. Навіть навпаки: частіше вони її бояться. А вона робить для цього все. Цей зверхній погляд, гостре слово… На таке хто втрапить, більше не експериментуватиме, щоби не виглядати посміховиськом. Це вона вміє. Через те чоловіки спілкуються з нею, дотримуючись дистанції. А Маруся помаленьку звикла до такого спілкування. Суцільні незалежність, зверхність, холодність… І десь у кутику душі живе така собі ностальгійна нотка, яка інколи тихенько озветься, нагадуючи, що Маруся — таки жінка. Але страх видатися слабкою і, не дай Боже, видати свою пристрасну сутність робить її голос владним, а погляд зверхнім. Отак своїм страхом і розлякує всіх чоловіків.
Сьогодні вона вирішила бути лагідною і навіть кокетливою. Почала це зранку, експериментуючи на чоловіках-колеґах. Ті, шукаючи у кожному її слові підступу, перезиралися, перепитували. Зрештою, Едуард не витримав і, коли вони лишилися наодинці, запитав напряму:
— Марусю, до чого твоя несподівана переміна?
— До снігопаду, — сказала з легкою посмішкою, піднявши брови.
— Якщо ти ще будеш так посміхатися, то й до гріхопаду недалеко…
— Ой, з ким би солодко впасти? — продовжувала кокетувати Маруся.
— Марусечко, ти тільки натякни…
— Натякаю…
— Марусю, це знову твоя жорстока гра. Ти ж знаєш, як я до тебе ставлюся, — озирнувсь Едуард, щоб переконатися, чи їх не підслуховують.
— Чи б витрачала я час на якусь безглузду гру?
— Ти непередбачувана. І сказати, що не витрачала б… Я не впевнений. У мене вже був досвід… Ти ж добре пам’ятаєш…
— Ми зараз почнемо згадувати, що було? Чи думати, що може бути?
— Марусю, ти мене заводиш?
— Ед, ну що ти про себе так, наче про зіпсований трактор? Ми з тобою говоримо про різні людські можливості…
— Чи хтось колись зможе розгадати жінку?.. Ну, ще таку, як Наталка… Можна спробувати. А тебе, Марусю?
— А мене можна не лише розгадувати… Та й навіщо тобі знати, що ховається в моїй голові? Чи не цікавіше заглянути… — запнулася. — Скажи, Едичко, а куди тобі хочеться заглянути?
— Та що ж ти… Знаєш, що доводиш до краю і не зупиняєшся, — втрачав терпіння Едуард. — Я уже ходив під твоїми вікнами півроку… Вже змирився з твоїм вироком… І ти знову закидаєш гачок… У самісіньке серце, Марусю.
— Пробач… Я не думала, що ти так відреагуєш, — сказала серйозно.
— У мене з тобою не складається простий флірт…
— Але ж з рештою складається?
— Решта… То інший світ…
— Я стомилася бути іншим світом. Хочу стати, як усі! — сказала категорично, наче саме від Едуарда це залежало.
— Ти — окрема планета, Марусю… Іншою тобі вже не стати!
Він несподівано вийшов. Маруся давно не почувалася такою спантеличеною. Ось і пококетувала! Що за кара? Вона так налаштовувала себе! Уже й настрій почав поліпшуватися… То на Еда хандра напала. Думала, що всі його зітхання вже давно позаду… Та ні — носить у собі затаєну образу. І жодного разу навіть не натякнув… Невже вона йому гірше зробила? Зберегла його ж сім’ю! Забрали б чорти всіх цих чоловіків!
— Хтось зіпсував настрій королеві? — запитав, несподівано зайшовши Тарас.
— Тьху ти, чорт! Налякав! — аж шарпнулася Маруся.
— Ти сьогодні якась не така…
— Я, Тарасику, сьогодні якраз хотіла бути така. Але ви, дідько б вас поцупив, не даєте мені бути собою!
— Хочеш, Марусю, я тобі по душі скажу?
— Чому ж не хочу?
— Плюнь на всіх і роби так, як хочеться саме зараз, у цю хвилину. Ти знаєш, яка ти?.. А ті, хто хоче, щоби ти була, як вони, нехай спочинуть.
— В бозі? — розсміялася. — Ти даєш мені благословення, Тарасику? — повеселішала Маруся, наче й справді давно чекала на ці слова.
— Хто я, щоб тобі давати благословення? Розслабся і живи! Особливо сьогодні.
— Особливо сьогодні…— повторила, посміхаючись. — Дякую! Я справді відчула підтримку. Навіть, якщо це було сказано жартома.
— То було сказано дуже серйозно. А тепер жартома — перший танець за мною.