— Ну, ви погляньте на неї — налякала, наплела про якийсь полон… А ви тут думайте, куди в черговий раз вскочила подруга, — «наїхала» Світлана.
— Ей, дівчата! Ви що? Я ж затрималася лише на нічого. Просто трішки пізніше з роботи вийшла. Ви ж знаєте, у нашої керівниці все в останню хвилину вирішується… — виправдовувалася Маруся. — А тут ще…
— Оце «ще» нас цікавить значно більше, ніж твоя керівниця, — озвалася Лара. — Правда, дівчата?
— Ото вже зануди, — продовжувала посміхатися, сідаючи за стіл Маруся. — Я щойно бачила його…
— Кого? — в один голос запитали подруги.
— Ну, того очкарика з метро…
— Я щось пропустила? — запитала дівчат Лара.
— По-моєму, не ти одна… — підтримала Валя.
— І що ти йому зробила цього разу? — поцікавилася Світлана.
— Нічого… Не встигла — поспішала до вас.
— Ви будете продовжувати говорити вдвох чи, може, й нас поінформуєте про якогось дуже важливого очкарика? — не здавалася Валя.
— Дівчата, — обурилася Маруся, — я ж вам розповідала історію з метро про очкарика і Машу…
— Теж мені персона…. — розчаровано протягнула Лара. — Я думала, справді якась знаменитість…
— Ти, Ларчику, нічого не розумієш… Уже кілька місяців, як ця не знаменитість не виходить із моєї затятої голови. Він просто незримо щоденно присутній. Це мене починає не тільки дратувати, а й лякати.
— То вже серйозно… — задумалася Світлана. — Кажу вам як лікар. Випадок не поодинокий, але трапляється рідко… Кохання з першого погляду було відоме ще до того, як з’явилися телефони, метро і навіть чоловіки…
— Стоп! А в кого ж тоді з першого погляду закохувалися жінки? — підняла брови Лара.
— Ну-у… — протягнула Світлана і, не витримавши, розсміялася.
— Дівчата… — обурилася Маруся. — Це виявилося дуже серйозно. Я сьогодні його як побачила, так і зупинилася, мов укопана. Не знаю, скільки стояла… Не пам’ятаю себе в той час. Тільки й бачила: його та жовті троянди…
— Троянди? — перепитала Лара. — Для кого?
— Та чи мені знати? Мабуть, для тої Маші… Але точно не для мене.
Вона захоплено розповідала подругам про зустріч, про чоловіка. І ті помітили в очах Марусі той вогонь, що дуже рідко з’являвся там, — справжній, палахкий, який відсвічується зсередини; такого штучно не запалиш. Він виникає лише від справжнього почуття. Жінки перезирнулися.
— Да, подруго, ти попала, — похитала головою Валя. — Але я тобі чомусь не співчуваю. Навіть навпаки: трохи заздрю. Ти ще здатна на таку авантюру — просто закохатися! Та ти живіша за всіх живих! А ми тебе мимрою називали…
— І що тепер робитимеш? Так і будеш стояти, а потім утікати при черговій зустрічі? — запитала Лара.
— Невідомо, чи вона ще раз трапиться… Я ж навіть не знаю, як його звати, не те що — хто він.
— Справді… Що ж ти сьогодні так дала маху?
— Краще, дівчата, я б справді «дала Маху», — розсміялася Маруся і зітхнула.
Вона спробувала перевести мову на іншу тему, і вже, було, зачепилися за Світланиного чоловіка, котрий видав новий роман, як раптом завмерла, дивлячись із підвальчика вгору, і мову їй відняло. Решта прослідували напрямком Марусиного погляду.
Жінка із жовтими трояндами сідала за столик у верхній залі, якраз навпроти Марусиних очей. Офіціантка відразу ж принесла вазу для квітів. Чоловік сів потилицею до Марусі, й вона могла бачити лише його сивіюче волосся і могутній скіс плечей. Її знову заклинило. Не потрібно жодних слів, аби зрозуміти, що відбувається перед Марусиними очима. То справді було схоже на містику. Ця кав’ярня не найпопулярніша, сюди приходять люди, які вже добре її знають. А ці двоє не знайшли іншого місця для побачення.
— Марусю, тобі замовити ще «Мохіто»? — запитала Світлана, щоб якось відволікти її погляд.
— Вісім… — мовила кволо Маруся.
— Що вісім? — не зрозуміла Світлана.
— Вісім «Мохіто», — зітхнула Маруся.
— Мадам, без фанатизму, — озвалася Лара. — Він і справді те, що треба, але… Ти ж не збираєшся через чоловіка, навіть і такого, спитися?
— І що ви в ньому знайшли? — визирала зі свого місця Валя. — Ведмідь ведмедем. Ніякої вишуканості, витонченості…
— Про яку ти витонченість говориш? Він тобі що — панянка? — образилася Маруся.
— Марусю, ти що, дорогенька? Так сприймаєш, наче мова про тебе, а не про того здорованя, — всміхалася Світлана. — Хочеш, ми зараз у тієї щасливиці відберемо букет? — глянула лукаво.
— Хочу! — відгукнулася на авантюру Маруся, й обличчя їй попустило.
— Ну, полетіла душа в рай! — розсміялася Валя. — Зараз буде представлєніє, як казав дід Терентій.