— Барабані? — не зрозуміла та.
— Я маю на увазі кав’ярню… — розвела руки. — Ось цю… Ти хіба не знала, що це «Барабан»?
— Ні, не знала, — не могла отямитися жінка.
— Ой, які розкішні квіти!.. — притулилася носом до троянд. — Даю на відсік голову, що їх подарував мужчина, — кокетливо глянула на партнера.
— Мужчина… — розгублено дивлячись на Лару, напружено згадувала її.
— Але не чоловік? Так? — не очікуючи відповіді, додала: — Чоловіки з роками втрачають почуття романтизму і набувають здатності лише по десять разів на добу заглядати в холодильник. Так, Машо? Твій також помілів душею, поширшав у талії? Тепер він згадує про тебе лише за власної потреби? Сумно… Але таке трапляється з чоловіками. І не завжди ми винні у цьому. Вони самі вибирають собі долю споживати — нашу вроду, наш інтелект, наші таланти та вміння. І коли вони вже думають, що приручили нас, укоротили поводок до мінімуму, в нас прокидається відчуття протиріччя, протесту, ми хочемо вирватися з того кола, яким нас водять без нашої на те згоди, — підійшовши до Маші, по-свійськи обняла її. — Я так тебе розумію… Це твій вибір? — показала очима на чоловіка.
— Який вибір? Про що ти… ви? — вже зовсім розгубилася Маша. — Вибачте, але я не можу вас пригадати… — нарешті зізналася жінка.
— Як? Ти мене забула? Ану, давай пригадувати разом. Пам’ятаєш, ми якось у вас гостювали з моїм Валериком. Ну що ти, Машо, — я Лара, двоюрідна сестра твого чоловіка…
— Ти Андрієва сестра?
— Пригадала!? — гукнула радо Лара.
— Пробач, геть забула…
— А де зараз Дусік?
— Дусік? — здивовано. — А-а… — здогадалася, про кого мова. — У відрядженні…
— За кордоном?
— Чому за кордоном? У Донецьку…
— Значить, скоро повернеться. А то мій Валерик не може до нього дотелефонуватися. Той обіцяв ще в минулому місяці борг повернути, та щось не відгукується. Чоловік уже нервувати почав. Але я запевнила, що Андрій — людина слова. Правда ж? — запитала Машу.
— Який борг? Мені ні про які борги не відомо… — зовсім спантеличилася жінка.
— А у вас що — казна не спільна? І ти не знаєш про чоловікові борги?
— Казна?.. — задумалася Маша.
— Казна-що! — вигукнула Лара. — Я тебе, мабуть, приголомшила своєю появою… Та ще й про борги згадала… Ти не переймайся, Машо. Думаю, чоловіки без нас усе з’ясують. Борги — то чоловіча справа. Так? — звернулася до мужчини, який увесь цей час напружено спостерігав за розмовою жінок.
— Борги — це взагалі не справа, — не розгубився той.
— Не справа? А що? — кокетливо запитала Лара.
— Непорозуміння…
— Непорозуміння? — перепитала, всміхаючись.
— Еге ж… Таке, як ось ви, — сказав різкувато.
— Чекайте… То це я непорозуміння?
— А що — я? — теж усміхаючись, запитав чоловік. — Це я прийшов за ваш стіл і перервав розмову?
— Я думаю, чоловіче, коли б ви зустріли зненацька дружину свого двоюрідного брата, то не пройшли б мимо, зробивши вигляд, що її не знаєте…
— Зробив би. Бо я так вихований.
— І ви цим хизуєтеся?
— Уявіть собі! Бо втручатись у справу двох… То не від великого розуму.
— Ой, — зойкнула кокетливо Лара. — Яка я безтактна… А втручатись у справу сім’ї — то як називається? Ніяк не пригадаю. Не підкажете?
— Вправляєтеся в дотепності? — обличчя видало його роздратування.
— Вікторе, не треба, — благально глянула на нього Маша. — Ми самі.
— Та годі, Машо, я ж тобі не ворог, — примирливо глянула Лара. — Я знаю, що таке жіноча солідарність, — підморгнула змовницьки. — Андрій не дізнається про твою пригоду. Але не можу піти просто так, — глянула на квіти. — Вони тобі, однак, не дуже потрібні. Ти ж не будеш брехати Андрієві, що купила сама. Я візьму їх собі.
Лара посміхалась і водночас забирала квіти разом із вазою. Це було так несподівано, що ті двоє не спромоглися й на слово. Вони мовчки спостерігали за дивною поведінкою жінки.
Спустилася в їхній підвальчик і переможно поставила квіти на стіл. Глядачі, які пильно стежили за прем’єрою, не озивалися. Були настільки приголомшені Лариним експромтом, що слів забракло.
— Його звати Віктор, — сказала так, наче всі гуртом про це її щойно запитали. — А її чоловіка — Андрієм.
Жінки продовжували мовчати. Лара подивилася на кожну і знову всміхнулася.
— А Маруся була права — сьогодні таки точно мент народився. Чому вас заклинило?
— Ну ти даєш, мадам! Я б сказала — примадонна! Падаю до ваших ніг! — вигукнула Світлана. — Ти цей букет заробила!