За Едуардом зачинилися двері. Їй раптом стало зовсім сумно й чомусь дуже шкода Едуарда. Хоча, здавалося, чим заслуговує співчуття красивий, розумний чоловік, який має хорошу сім’ю, керівницю-коханку і, як наслідок, — на роботі повний кайф. Та його очі сьогодні випромінювали благання про порятунок. Не бажаючи того, загнав себе поза червоні прапорці, за якими — дуже небезпечна зона. Там він не правомірний господар свого життя, не може розпоряджатися своїм часом, бажаннями, почуттями. За прапорцями керує той, хто має знаряддя для примусу. А його має Маргарита. Вона вміло користується своєю посадою, навіть для власних утіх. Едуард просто потрапив у своєрідний капкан.
Того передноворічного вечора він був вразливим. І це, насамперед, провина її, що своєю грайливістю розтривожила його, вже майже загоєний, біль. Через те Едик так легко піддався чи здався… Хоча Маруся не могла ж передбачити таку болісну реакцію… Словом, Маргарита не пропустила нагоди захапати того, на кого так довго полювала.
Двері різко відчинилися і, усміхаючись, зайшла Маргарита, наче матеріалізувалася з її думки. Теракотового кольору костюм гарно пасував до висвітленого волосся, а високі підбори робили тяжку фіґуру витонченішою. Останнім часом Маргарита намагалася тримати марку вишуканості. Іноді, як сьогодні, їй це вдавалося.
— Яка ви сьогодні красива! — озвалася першою Маруся і вийшла з-за столу.
— Ви сказали це так щиро, що мені залишається тільки повірити, — продовжувала всміхатися керівниця.
— Ви ж знаєте, Маргарито Львівно, що в іншому випадку я б просто промовчала, — всміхнулася навзаєм.
— Ну, дякую. Комплімент жінці від жінки багато важить. Тим більше, що це трапляється вкрай рідко.
— Сядете? — показала на стілець. — Чи ви на мить?
— Я на мить, але присяду… А що це у вас квіти без води? — запитала, сідаючи.
— Ой, — спохопилася Маруся. — Бідненькі… Я за них забула.
— Були інші думки?.. Важливіші?
— Бачите, квіти — не діти, — намагалася відволікти увагу від букета. — Зателефонували мої кабазяки, що готують сюрприз, то я й занепокоїлася. Бо останній їхній сюрприз мені дорогувато обійшовся…
— І що ж вони вигадали?
— Я проговорилася, що хочу мати зелену сукню, як у Скарлет. Пам’ятаєте, у «Звіяних вітром»? — усміхалася тільки очима.
— То вони перед Новим роком власноруч зробили мені подарунок. Мою сукню, вишиту білим по білому — ручна робота! — пофарбували зеленкою. Перед тим таємно накупили її в аптеці.
— І як пофарбували? — зареготала Маргарита.
— Сукня, то таке… Викинула, та й годі. А ось дітей куди було дівати? Їх же не викинеш. Вони кілька днів зелені, як гуманоїди, ходили. Ледь відмила, — сміялася й Маруся, пригадуючи позаторішній сюрприз.
— Веселі у вас діти!
— Та вже є біля кого посміятися.
— І як ви одна з ними справляєтеся? — дивувалася щиро.
— Тепер вони вже майже дорослі. Та й няня у нас хороша… — замовкла, дивлячись на керівницю.
— Маріє Володимирівно, я до вас не із завданням… — правильно зрозуміла її паузу Маргарита. — Просто зайшла сказати… — запнулася на мить, підбираючи слова. — Сьогодні — короткий робочий день, і ви, як мама двох малолітніх дітей, уже можете бути вільною.
— Несподівано… — щиро здивувалася Маруся.
— Мені також, — загадково натякнула та.
— Дякую.
— А квіти таки поставте у воду або заберіть додому. Шкода буде, якщо пропадуть. Чоловік старався.
— Не так уже й старався. Це, радше, данина минулому… — і замовкла.
— Ви розумниця, Марусю… — встала і підійшла до дверей. — Хай щастить!
— Навзаєм…
Маргарита вийшла з непритаманною їй легкістю. Навіть двері не стукнули вслід. Маруся дивилася на зачинені двері й не могла розгадати, що ж відбулося щойно. Керівниця точно приходила не з миром. Бо та усмішка, яку принесла зі собою, нічого доброго не віщувала. Отже, Маргарита знала, що Едуард приніс їй квіти. Вона що — стежить за ним? Хоча, маючи напохваті праве вухо (тобто Тамару), не треба до цього опускатися. Та зробить усю невдячну роботу сама і доповість усе як слід.
Коли це було таке, щоб керівниця прийшла, щоб із власної ініціативи відпустити підлеглу, та ще й її, Марусю, додому? Точно назрівала війна. Але з незрозумілої причини вийшло перемир’я. Чи надовго? Маруся поки що розуміла одне: від Еда їй треба триматися якнайдалі.
Озвався мобільний. Маруся побачила знайомий номер і не знала, що їй робити — озиватися чи вдати, що не чує. За другим разом таки озвалася.
— Чую! — гукнула в телефон.