— Романе, до мого дня народження ще два місяці…
— Марусю, я хочу, щоб ти почула мене зараз. Домовилися? — глянув їй в очі.
— Домовились… — аж знітилася від того погляду жінка.
— Ось кейсик, — дістав із заднього сидіння і подав Марусі. — Ось ключик, — поклав їй у долоню. — Я проситиму тебе відчинити цим ключиком цей кейсик у твій день народження, — поцілував її у жменьку з ключем.
— Романе, а не міг би ти цей секретик подарувати у день народження, — подивилася пильно на чоловіка. — А то я потім вимагатиму ще один подарунок.
— Навіть не один… Я буду радий зробити тобі подарунок на замовлення. Ти придумай, що хочеш…
— Ти дуже ризикуєш, запитуючи жінку, чого вона хоче. Може такого понавигадувати…
— А ти понавигадуй….
— І скласти список? — перебила сміючись.
— Хороша ідея, — підтримав її жарт.
— Ромчику, то ти мені так і не скажеш, що це за погоня була і чим ми ризикували? — повернулася до попередньої розмови Маруся, тримаючи на колінах кейс. — До мене починає повертатися страх…
— Не бійся… Правда… Кажу впевнено…
— А чому ж тоді ми втікали?
— Тому, що за нами гналися…
— Ром, у тебе проблеми…
— У всіх проблеми… Переживемо… Які у тебе плани на завтра?
— Треба вигуляти дітей. Вихідний же.
— Я забув! Завтра — жіночий день! — спохопився чоловік.
— Жіночий день… — повторила Маруся. — Звучить смішно.
— Чому?
— Наче рибний день…
— Ти навіть свято сприймаєш по-своєму… А можна, я тобі завтра подарую квіти?
— Романе, це так банально!
— Тоді сама придумай…
— А подаруй нам подорож у Почаїв. Я давно обіцяла дітям.
— Розумниця! — повеселів Роман. — Це ж увесь день разом, та ще й з дітьми!
— Тоді — по домах, і до завтра!
4
Квітень не балував теплом. Холодні дні й ще холодніші ночі не обіцяли швидкого розквіту природи. А як хотілось отого неймовірного цвітіння — вишневого, яблуневого, бузкового!.. Цього року Марусю особливо замучила піврічна сірість, що не відступала з-за вікна. Вона щодня з надією дивилася на парк і вже кілька місяців не бачила жодних змін.
Сьогодні Маруся одяглася за звичкою тепло — пальто, ботики… Зранку було комфортно. Але тільки вона доїхала на Вокзальну, в надії знайти потрібну маршрутку, що довезла б до представництва НАТО (їде на семінар у Конча-Заспу), як зрозуміла свою помилку. Варто було б зодягнутися в плащ і взутися в туфлі. Та повертатися пізно — за годину збір. Доведеться їй смажитися три дні. Добре, що хоч взяла легку сукню.
Хвилин п’ять ходила між маршрутками і не могла знайти потрібної. Мало того, що жарко, то ще й тяжкенький саквояж, — не просте навантаження на жіночі руки і ноги на височеньких підборах.
Марусю осяяла думка — таксі! А й справді, як можна зациклитися на маршрутці, щоб такий зручний засіб пересування не взяти до уваги. Таксі негайно було заанґажовано. Таксист, немолодий чоловік, виявився вкрай балакучим. За тих десять хвилин, що вони їхали, не дав Марусі й отямитися. Вона те й робила, що відповідала на його численні запитання і відбивалася від нетактовних компліментів.
Коли побачила будиночок, на який вказав таксист, полегшено зітхнула. Нарешті можна розслабитися — представництво знайдено, таксист зі своїм словесним нетерпінням щезнув, автобус для семінаристів стояв у холодку. В запасі було ще півгодини, і вона вирішила посидіти на приміченій біля сусідського будинку лавочці. Над лавочкою завис розквітлий абрикос. Ось тобі й несподіванка! Коли він устиг? Вона настільки неуважна, що не помітила, коли в місті зацвіли абрикоси.
Маруся вдихала легкий квітковий аромат у тихому дворику і думала про дітей. Чи справиться Аллочка з ними три доби? Ану ж котре захимерить! Хоча клятвено обіцяли бути справжніми послухами. Вона всміхалася думці про дітей. Вони так чемно випроводжали її, бо ж то вперше випала така нагода — жити вдома без мами. Хоч Аллочка для них авторитет і дівчина вона серйозна й відповідальна, однак якийсь неспокій не полишав Марусю. Знаючи тих фантазерів, чого хочеш можна від них очікувати. Але відмовитися від семінару вже ніяк.
Глянула на годинник і зрозуміла, що засиділася. П’ять хвилин до відправлення, а вона мріє під абрикосом. Та, власне, ні про що й не мріє. Так собі — роздумує.
Новенький автобус віддзеркалював у затемнених вікнах сонячний день. І тому виглядав яскраво й святково. Марусі дуже захотілося швиденько до нього зайти. Що вона й зробила. Легко скочила на східцю і завмерла, роззираючи присутніх. У салоні стояв чоловічий гомін — гучний, загонистий, трохи розв’язний, бо стримуватися ні перед ким. Жодної жінки. Зате чоловіків десь із п’ятдесят або близько того. Було чого завмерти жінці, яка не очікувала потрапити в таке товариство.