Воно (товариство) й собі завмерло, як за командою, і поглядами приклеїлося до жінки, яка так і не зворухнулася на останній приступці. Хвилину чи дві вони розглядали Марусю мовчки. Для неї ця чоловіча маса була однорідною. Не могла вирізнити з неї жодного обличчя. Всі якісь — мов на підбір: акуратно підстрижені, виголені, підтягнуті й, що найцікавіше, одного чи майже одного — середнього віку. Наче однокласники зібралися на пікнік, подумалося Марусі. Вона нарешті отямилася.
— Доброго дня, — всміхнулася. — Чи народ їде в Конча-Заспу?
— Доброго дня, — загуло товариство, також опановуючи себе.
— Йолки-палки, яка жінка буде з нами їхати! — щиро озвався чоловік, біля якого було вільне місце.
— Ой, панове, ви не уявляєте, яке мені йолки-палки… — продовжувала всміхатися Маруся.
В автобусі вибухнув сміх — щирий, гучний. І всі відразу відчули, як розрядилась обстановка. Напруга, спричинена появою жінки, вмить щезла після Марусиної фрази.
— Чи не запросите даму сісти? — запитала чоловіка, який озвався першим, показуючи поглядом на вільне місце.
— Та я благатиму про це, — підхопився той. — Проходьте до вікна.
Маруся тільки глянула на саквояж, як чоловік, котрий сидів навпроти, підхопив його та поставив у нішу, передбачену для багажу. Жінка, подякувавши, вмостилася зручно біля вікна. Тривала кількахвилинна мовчанка, що виникає зазвичай, коли зустрічаються люди незнайомі або ті, яким ні про що говорити. Вони й були такими. Мало того, що незнайомі, то ще й спільної теми (подумалося Марусі) у них нема. Хоча хто знає — можливо, у цьому товаристві й затаїлася якась близька душа? Маруся роззирнулася й усміхнулася до сусіда.
— Мене звати Маруся, — простягла тому руку.
— Володя, — галантно поцілував її правицю.
— Дуже приємно, — здивувалася жінка.
— А, мені як! Ви хоч уявляєте?
— Ні, — всміхнулася.
— То хоч здогадайтесь, як вони мені заздрять, — хитнув головою у бік решти.
— А може, співчувають? — примружила очі.
— Ви їх не знаєте…
— А ви, я так розумію, не вперше з ними зустрічаєтеся?
— Ми вже четверту весну збираємося на такий захід. Тож я їх усіх добре знаю.
— І що — всі три попередні рази з вами жодної жінки?
— Якщо не рахувати Світлану…
— А чому ж її не рахувати?
— Бо то радше чортиця, ніж жінка… — засміявся Володя.
— Он як? Цікаво було б глянути на таке диво! Шкода, що не випаде познайомитися.
— Думаю, що випаде…
— Так де ж вона?
— Наша Свєта їздить власною каретою.
— Попелюшка?
— Ну що ви? Справжній полковник!
— Що ж ви так про жінку?
— А це що — образа?
— Ну, не знаю… Коли б ви сказали — справжня королева… А так — полковник. Солдафон якийсь.
— Он як? Полковник — значить солдафон?
— Та, власне, я не розуміюсь у званнях… Тому вони мені всі однакові.
— А однакові — це які?
— Форма, кашкет, чоботи…
— Ну, знаєте! Це все одно, коли б я зараз сказав, що всі жінки — однакові.
— Ні! Ми різні!
— Чому ж? Ноги, язик… — замовк і по хвилині додав: — Ну, і розмір…
— А розмір — це що? — здивувалася Маруся.
— Розмір — це те, що в кожної своє. У вас доладний, — глянув на груди Марусі. — А в Світлани ще доладніший.
— Ну, — знітилася Маруся. — Без нахабства.
— Пробачте, якщо образив. Солдафонський жарт.
— А ви який стосунок маєте до них?
— До жінок чи до солдафонів? — пожартував Володя.
— До жінок точно ніякого, — кивнула на груди. — Розмір не той.
Обоє розсміялись і перевели розмову на погоду. Виявляється, не лише Маруся і шпаки нетерпляче дочікувалися весни. Її чекали й чоловіки, і це немало здивувало жінку. Думала, що вони ніколи навіть не переймаються таким.
— Чому ж? — перепитав Володя. — Ви, жінки, думаєте, що тільки ваш організм реагує на пробудження природи? Ми ще швидше відчуваємо те весняне кипіння. Наша кров починає бурлити, щойно сніг заворушиться.
— Ще у березні?
— Я знаю, що ви хочете сказати, — хитро посміхнувся Володя.
— І що ж? — теж посміхнулася.
— Що мужчини схожі на березневих котів.
— А що — ні?
— Не всі.
— Чому?
— Бо, на відміну від котів, не кожен мужчина має вуса…
— І не все то мужчина, що має вуса…
— А ви свій язичок, мабуть, щодня гострите? — шпигнув Володя.