— А звідки виникла моя кандидатура?
— З молодості…
— Тобто?
— Розумієш, відколи я придумав цей проект, у моїй голові лише одна кандидатура — твоя, Марусю.
— Але я не маю до телебачення жодного стосунку.
— І навіть безпосереднє.
— Звідки?
— Ти ж ведеш тренінґи «Як підготувати речників».
— Звідки інформація?
— З надійних джерел. І повір, джерела в захопленні від твоїх занять.
— Петрику, ти ж знаєш, що готувати когось — це не значить досконало вміти самому. Тут треба ще відчувати камеру, не розгубитися, не зморозити нісенітниці, мати презентабельний вигляд…
— А в кого він може бути презентабельнішим?..
— Це комплімент?
— Це — факт!
— Але за роки, що ми не бачилися, я могла стати зовсім іншою. Ти про це не подумав?
— Я не тільки про це думав. Я це бачив.
— Що бачив?
— Твою досконалість, жінко.
— Стоп! І де ти мене бачив?
— У різних місцях… Кілька разів…
— І жодного разу не підійшов?! — обурилася Маруся.
— Ти просто мене не помічала…
— А ти що — приходив у масці?
— Мабуть, у непідходящий час…
— Час був настільки непідходящим, що не можна було підійти?
— Повір, Марусю, настільки…
— Я не стану з тобою говорити, поки не скажеш, де ти мене бачив і чому не підійшов… — затялася Маруся.
— Це так категорично?
— Саме — категорично!
— Гаразд. Один раз — у Тунгусовому клубі…
— Ти знаєш Романа? — здивувалася Маруся.
— А ти що — забула?
— Направду… — спантеличилася жінка. — І коли ти мене бачив?
— Перший раз на грі…
— На грі? — перепитала. — Дальше не продовжуй…
— То ми зустрінемося?
— Подумаю і зателефоную.
І навіщо погодилася на проби? Власне, вона й не сподівалася, що у неї вийде хоч щось. Думала — поспілкуються з Петром, він побачить, що в неї нічого не виходить, та й питання відпаде саме собою. А воно — на тобі! Маруся, виявляється, не може навіть для власної потреби халтурити. Їй соромно показати, що вона чогось не може. І її старання довели до затвердження на роль ведучої.
Було б неправдою сказати, що це не тішило її самолюбство. З першого разу потрапити на престижний телеканал вдається не кожній. А вона ще роздумує — що робити.
Оцей вічний сумнів! Багатьом він перекрив шлях до справжнього себе. Тепер і до Марусі добрався. Все допитується — чи знайде контакт із жінками, як виглядатиме з екрану, де візьме додатковий час на ефіри? І ще купа запитань. Але вже інтерес, що виник зненацька, прокрався всередину і починає там жити самостійно, всупереч сумнівам мостить гніздечко. У пам’яті навіть зринуло кілька жіночих образів, які б могли бути цікавими глядачам.
Несподівано для себе зрозуміла, що готова до цієї роботи. Більше того — хоче її негайно. Скільки цікавих жінок знає тільки вона! А скількох іще не знає?
— Мадам, як це так можна стояти, не тримаючись? — запитав чоловік напідпитку, котрий сидів і спостерігав за Марусею, доки та стояла, як укопана, і навіть не звертала уваги, що вагон добряче хитається.
— Що? — не зрозуміла жінка, забираючи руку від незнайомця.
— Як можна так стояти, питаю, не тримаючись? — повторив чоловік.
— Стояти? — намагалася второпати Маруся. — А-а, — нарешті збагнула. — Просто в мене по шість пальців на ногах, — усміхнулася довірливо.
— По шість?… — чоловік втупивсь у Марусині туфлі, намагаючись порахувати її пальці.
У вагоні прокотився смішок. І Маруся помітила, що всі почали дивитися на її ноги. Посміхнулася.
— Панове, у вагоні роззуватися не буду. Хто хоче це диво побачити, виходимо на станції Дарниця.
— Думаю, що це диво хоче побачити більшість, — озвався молодий чоловік, який зацікавленіше за інших дивився на жінку.
— Ви хочете сказати, що більшість така марновірна?
— Ні. Більшість просто має смак.
— Ви впевнені?
— Я впевнений у своєму. І цього мені достатньо.
— А ви — самовпевнений.
— Це погано?
— Ні. Чому ж? Але у випадку, якщо це нікому не заважає.
— А вас, я так розумію, починає дратувати?
— Що саме?
— Моя самовпевненість.
— Я до неї маю якийсь стосунок?
— Думаю, що так.
— І який?
— Ви ж збираєтеся працювати на телебаченні?
— Опоньки… — здивувалася Маруся. — І хто ж ви будете?
— Звичайний оператор, який буде знімати таку незвичайну жінку.
— Жінка ще сама не знає, чи буде вона зніматися…