— А ви самотній? — по-дорослому запитала Яринка.
— Самотній? — перепитав розгублено Роман. — Мабуть, так.
— А чому ви не маєте сім’ї?
— Яринко, — втрутилася Маруся. — Такі запитання ставити дорослим не годиться.
— А дітям — недоречно, — знизала плечима дівчинка.
— Значить, нікому й не треба…
— А якщо хочеться знати, то що робити — терпіти? — запитав Олесь.
— Можна й терпіти… — не знала, що відповісти жінка.
— Ти ж сама казала, що краще зайвий раз запитати, аніж бути без’язиким, — нагадав син.
— Лесику, але ж я ніколи не радила вам встрявати у чуже життя. Тим більше — доросле. Це є ознакою поганого тону. А ви ж маєте бути чемними дітьми.
— Якщо ми будемо дуже чемними, то ніколи ні про що не дізнаємося, — констатувала Яринка.
— Так, мамо. І невідомо, що краще, — підтримав сестру Олесь.
— Які розумні у нас діти… — озвався вражений почутим Роман. — Ніколи не думав, що з ними можна говорити по-дорослому.
— Романе, — глянула здивована жінка. — Діти мої…
— Вибач… — розгубився Роман. — Я мав на увазі діти, які зараз тут… Твої, звичайно… То що, діти, — опанував себе, — палимо свічки і влаштовуємо вечерю?!
— Давайте! — радо закричав Олесь.
— А ви на нас поженитеся? — несподівано запитала Ярина.
— Яринко! — вигукнула гнівно Маруся.
— Почекай, Марусю, — попросив Роман. — А ти б цього хотіла, принцесо? — запитав у дівчинки.
— Хотіла б! — сказала впевнено.
— І я хотів би! — озвався й Олесь.
— Діти… — не могла підібрати слів Маруся. — Ви хоч усвідомлюєте, що кажете? Хіба можна так безтактно поводитися?
— А як ми можемо поводитися з татком, якщо він із нами не живе? — запитав Олесь.
— Ну, ти взагалі… — розгубилася Маруся, не знаючи, що відповісти синові.
— Лесику, — реготав Роман, — це ти здорово сказав. Запалюйте свічки і поговоримо.
Поки діти зносили свічки з усієї квартири, Маруся намагалася заспокоїтись і перепросити Романа.
— Пробач, ради Бога, Романе… Вони можуть організувати таку ситуацію… За хвилину… До того ж, на голому місці…
— Марусю, ти знаєш прекрасно, що голого місця у наших стосунках ніколи не було. Ні тоді, ні тепер. Тільки нерви оголені… А діти, та ще такі, — всміхнувся, — чітко ловлять і виголошують те, про що дорослі намагаються мовчати.
— Про що нам мовчати, Романе? Ми ж із тобою відверті одне з одним…
— Ти мене запитуєш?
— А тут є ще хтось третій?
— Поміж нас завжди хтось третій присутній… Навіть, якщо його й не видно.
— Що ти маєш на увазі? — насторожилася Маруся.
— Нічого, Марусю, крім того, що я у твоєму житті був завжди третім.
— А я у твоєму?
— Завжди єдиною.
— Романе, я ж знаю твоє бурхливе життя.
— Ти маєш на увазі тих жінок, які пролітали, мов вітер мимо дерева?
— Отак ти їх називаєш…
— Не через неповагу, повір. Просто жодна жінка, яка з’являлась у моєму житті, не лишила жодного сліду.
— Тому, що ти не хотів його помічати…
— Він просто був перекритий твоїм образом. І я знав, що назавжди.
— Тому ти мене переслідував?
— Сам не знав, що творив.
— А тепер?
— Ти хочеш сказати, що переслідую й дотепер?
— Ні, Романе… Все якось несподівано змінилося. Ми змінилися… А можливо — тільки ти. Мені зараз комфортно з тобою… — посміхнулася. — Я ніколи не подумала б, що так може трапитися. Раніше я тебе боялася… Правда.
— Я тебе ображав?
— Та ні… Ти вважав себе господарем життя. І хотів, щоб моє життя також цілком тобі належало.
— Так тільки здавалося, Марусю. Насправді я ладен був віддати тобі своє життя без жодного сумніву. Я не знав іншого способу, як це показати.
— Ти мені нав’язував своє життя…
— Мабуть… І чим наполегливіше нав’язував, тим демонстративніше ти мене ігнорувала?
— Я потім закохалася.
— Тобі все здалося…
— Чого так вважаєш?
— Просто з’явився хлопець — абсолютно моя протилежність. Ти подумала, що то і є кохання.
— Я не подумала, а відчула… — наполягала на своєму Маруся.
— Марусю, у тебе було кілька романів…
— Ти про них знав?
— Я знав твій кожен крок.
— Як же ти, такий гордий і владний, допустив мої романи за твоєю спиною?
— Вони були в мене на очах. Я не бачив у тому жодної небезпеки, бо знав твою авантюрну натуру і спрагу до закохування. Ти без своїх романів не могла. Тобі потрібно було їх пережити. Але коли з’явився Дмитро, а тобі здалося, що любов, я вирішив діяти…