— Почав погрожувати Дмитрові?
— Сама знаєш, якби не ти, тільки погрозами не обійшлося б.
— І ти зважився б?
— Коли б тоді ти не пішла від нього… — замовк і пильно подивився на Марусю.
— Ти б зважився? Скажи, — наполягала Маруся.
— Тоді — зважився б…
— А тепер?
— А тепер… А тепер я по-іншому дивлюся на людське життя. Та й на смерть.
— Значить, я таки врятувала Дмитра?
— І слава Богу… Пробач, Марусю. Я й справді тобі попсував життя.
— Не знаю, як життя… А нервів таки попсував, — присмутніла Маруся.
— Скажи відверто, якби я тоді не загримів за ґрати, ти б лишилася зі мною?
— Це було так давно… Ще в минулому житті. Вже й не пам’ятаю своїх намірів, — кокетливо всміхнулася Маруся.
— Ой, ти капосна. На все у тебе відмовки, — теж усміхнувся Роман.
— Нам треба вогонь! — підбіг Олесь.
— Усім треба вогонь, — розсміялася Маруся.
— Тримай! — подав запальничку Роман..
— Ой! — розгубився хлопчик і глянув винувато. — А нам мама забороняє користуватися таким…
— Може, ти розкажеш дядькові Романові, чому?
— Ну… Мамо, іншим разом. Гаразд? А то…
— Не на часі? Так, Лесику? — запитав Роман.
— Так, — той швидко погодивсь. — У нас же вечеря, — розвів руками малий.
— І то правда, — підтвердила Маруся.
Вечеря була смачною, розмова веселою, а свічки потріскували, додаючи іскристості до бесіди. Роман не переставав дивуватися, наскільки діти розуміються на дорослих темах. Мабуть, Маруся частенько веде з ними такі розмови. Логіка, вміння слухати і вчасно вставити фразу — все, як у добре вихованих дорослих.
— Мамо, а що таке когнітивний дисонанс? Я не можу розібратися, зрозуміти, — раптом запитала Яринка.
— Ого! — перестав жувати Роман. — А звідки такі слова?
— Від дядька Олега чула.
— А хто в нас дядько Олег? — поцікавився Роман.
— Маминої подруги, тьоті Свєти, чоловік. Він страшенно розумний… Навіть книжки пише, — захоплено відповіла дівчинка. — А ви можете пояснити так, щоб я зрозуміла? — звернулася до Романа.
— Ні, принцесо. Нехай краще це зробить мама. То і я із задоволенням послухаю, — подивився на Марусю, очікуючи її реакції.
— Отак? — здивувалася Маруся. — І як же я такій різновіковій категорії поясню складну психологічну концепцію мотивації?
— Тобі, без п’яти хвилин докторові психології, думаю, не так важко буде це зробити…
— Ну, що ж, спробую виправдати твоє довір’я, — замовкла на мить, збираючись з думками. — Уявляйте — у вас виникає така життєва ситуація, коли треба прийняти важливе рішення, але при цьому ви мусите вчинити щось неприємне, те, що ви морально не приймаєте. Ви знаєте щось таке, що є мотивом, аби не робити цього. Але інтерес вашої родини, чи колективу, чи навіть ваш особисто залежить саме від такого рішення, яке спричиняє внутрішній конфлікт, — пильно подивилася на реакцію дітей. — Це зрозуміло?
— Мені зрозуміло, — сказала впевнено Яринка.
— Мені поки також, — запевнив Олесь.
— Йдемо далі, — задоволено продовжила: — Ви вчинили так, як було потрібно саме для цього вигідного (назвемо його так) результату. Але вас продовжує мучити сумнів, який супроводжував, коли ви ще приймали це рішення.
— Тобто, незважаючи на результат, сумнів не зникає? — перепитала Яринка.
— Саме так. Отой сумнів — і є дисонанс. То що ви робите в даній ситуації?
— Намагаємося позбавитися сумніву? — запитав Олесь.
— Але як? — Маруся раділа неймовірно, бо бачила, що діти таки не відпускають логічну ниточку, навіть якщо в чомусь і не усвідомлюють цю непросту й для дорослих теорію.
— Не знаю, — щиро зізнавсь Олесь.
— Ми починаємо шукати додаткові аргументи виправдання на користь нашого вибору. Цим самим штучно підвищуємо цінність прийнятого рішення. І зумисне ігноруємо неприємну інформацію, що свідчить не на його користь. Просто у своїй підсвідомості намагаємося цю інформацію зітерти.
— Як із компакт-диска? — запитав Олесь.
— Щось на зразок… Але ж розумієте: якщо з диска хтось зітер інформацію, і вона щезла, то зі свідомості так просто не щезає, а нав’язливо продовжує виринати сумнівом. Тоді ми підсвідомо намагаємося підвищити цінність даного результату для того, щоб зменшити цей дисонанс.
— Тепер я знаю: у мене був, і не раз, стан когнітивного дисонансу. Просто я не знала, що то так називається, — серйозно розмірковувала Яринка. — Останній раз, коли ми з тобою, мамо, купували мені туфлі. Пам’ятаєш, ти сказала, що я маю вибрати з трьох пар одні. Я так довго вагалась і нарешті вибрала із золотими вставочками, бо вони були найгарніші. Але довго сумнівалася, чи правильно зробила. А потім, коли купили, я намагалася в цих туфлях знайти переваги над іншими. Хоча їх і не було (одна частина мого мозку це розуміла), я вигадувала ті переваги (друга частина мозку раділа). І те, що відбувалося між частинами мозку, й було когнітивним дисонансом. Так, мамо?