— Моя ти розумна дівчинка, — Маруся обняла Яринку. — Я тебе так люблю…
— А мене? — ображено запитав Олесь.
— Ах, ти ж лукавий, — обняла й Олеся. — Наче сам не знаєш: у світі нема нічого й нікого, що я могла б хоч порівняти з вами…
— А мене? — обізвався Роман.
— Що тебе? — перепитала Маруся.
— А мене у цьому світі хтось, ну хоч стілечки, — показав на пальцях, — любить?
— Я вас люблю, — озвалася Яринка.
— І я, — підтримав Олесь.
— Ось, коли б ще одна людина сказала це, я був би найщасливішим… — благально глянув на Марусю.
— Мамо, скажи, — попросив Олесь.
— Не заважай, — серйозно глянула на брата Яринка. — У таких випадках дорослі самі визначаються.
— Справді, Романе, — це випадок не для масового освідчення, — намагалася всміхнутися Маруся.
— Я, напевне, не дуже розуміюся на таких випадках. Але, перебуваючи в стані когнітивного дисонансу вже багато років, — теж усміхнувся, — хочу сказати дітям — я люблю вашу маму. І ще одна дуже важлива деталь — я люблю вас. Розумію, що таких дітей, як ви, любити легко. Просто вражений вашими міркуваннями… І ще… Я навіть не здогадувався без вас, що діти — це справді щастя. І мені дуже хочеться це щастя бачити щодня. А тепер… —
замовк по хвилині, набравшись сміливості, продовжив: — Хочу просити вашу маму вийти за мене заміж.
Він дивився на жінку, не відриваючи погляду. Всі мовчали, мабуть, очікуючи її відповіді. Маруся теж мовчала, не знала, що має сказати. Їй зовсім не хотілося відмовляти Романові. Останнім часом між ними зав’язалися теплі стосунки. У неї якесь своєрідне почуття до нього. З ним надійно та комфортно. І, як каже Світлана, — якого рожна ще треба? Вона не знає — якого… Але погодитися зараз — не може. Поглянула на дітей. Ті напружено дивляться на маму, і з очей видно, що очікують ствердної відповіді. Їм подобається дядько Роман, вони його мають за свого. І для Марусі це дуже важливо. Але щось стримує її від цього останнього кроку.
— Я придумала! — порушила тишу Яринка. — Мамі треба взяти тайм-аут, щоби подумати. А ми почекаємо. Так, мамо?
— Яринко, ти права, — всміхнулася Маруся. — Усі важливі справи необхідно вирішувати, тільки добре обдумавши. А це ж важлива справа? — запитала Романа.
— Для мене — це справа життя. А тебе, Марусю, я не підганяю. Просто хочу, щоб ти і діти знали про мої наміри. Я чекатиму, скільки треба. І будь-яке твоє рішення не змінить мого ставлення ні до тебе, ні до дітей. Ми ж майже родичі? — глянув пильно на Марусю. — Чи не так?
— Майже… Це ж треба таке придумати.
— То не ми, а життя придумує різні колізії. Ми просто діємо за його сценарієм.
— Ти фаталіст?
— Щойно про це подумав. Раніше за собою такого не помічав.
— Ти справді був іншим…
— Можливо, через те, що був ще й Тунгусом. А друге ім’я, якщо воно вже є, сама знаєш, також вимагає права на життя.
— А тепер ти остаточно не Тунгус? — поцікавилася жінка.
— Ой, Марусю, кліше того імені відбилося на мені навічно, — сказав сумно. — Його не зітреш, як інформацію з компакт-диска… Так, Лесику?
— Не знаю… — розгубився хлопчик. — А давайте в міста гуляти, — запропонував зненацька.
— Оце доречно! — підтримав Роман.
5
Усе, що відбувається вперше, залишається у пам’яті назавжди. Це Маруся знала чітко. Набуваючи свій перший досвід — кохання, материнства, чи науки, — до дрібничок пам’ятала враження, острахи і розчарування чи навпаки — захоплення. Сьогодні ж вона готується до свого першого ефіру. Про це, крім подруг, дітей і Романа, ніхто не знає. Тримати таємниці вона вміє.
Маруся недовго вибирала собі першу співбесідницю. Розуміла, що від тої успіх залежить більше, ніж від неї самої. Це — як полазаник, котрий першим заходить хату засівати на свято Василя. Для людей — то прикмета, яким буде майбутній рік. Якщо першим заходив хлопчик чи молодий здоровий чоловік — рік передбачався вдалим. А якщо то був хтось із жіноцтва — рік міг стати прикрим. А їй, ведучій, яка має зустрічатися тільки з жінками, полазника чоловічої статі нічого чекати. І вона відразу ж зупинилася на полковнику Сквирській. Насамперед тому, що вона їй глибоко симпатична, як жінка та людина і, що не мало значить, ще й розумна і легка у спілкуванні.