Двадцятихвилинний вечірній прямий ефір розпочала Маруся.
— Найбільшою загадкою природи та світу є жінка. Здається, кожен чоловік, маючи дружину, знає, кому вона належить. Без сумніву, йому — повелителю, голові, господареві. Але чоловіки навіть не здогадуються (за певним винятком), що жінка насправді належить лише собі та природі. За свою близькість з природою жінка й наділена магічними властивостями. А фраза, що всі жінки — відьми, абсолютно правдива. Бо слово «відьма» походить від слова «відати» — знати. Колись жінки зналися на травах, могли передбачити погоду. І ще багато чого могли і можуть. І чи хоч один чоловік, сидячи по той бік ефіру, сумнівається? — подивилася в об’єктив камери так, що оператор Женя аж закліпав очима. — Сьогодні, у нашому ефірі ще та відьма, — перевела погляд на Світлану. — І я рада нашій зустрічі. Бо дві відьми в ефірі — це потужний тандем. І є надія, що вам буде цікаво з нами…. Якщо я повідаю, що перед вами Світлана, вам це про щось скаже? — знову пильно глянула в об’єктив. — Уже ніби чую слова чоловіків, що це — неймовірно вродлива жінка. Так. Перше, що бачать мужчини, — жіночу вроду. Хочу вас запевнити, що при першій зустрічі зі Світланою я побачила те ж саме. Отже, жінка в жінці бачить насамперед також — зовнішність. Але на цьому збіг закінчується. Бо жінка оцінює критичним оком, порівнюючи із собою, а чоловік, хоч і критичним оком, але з позиції покупця. Він одразу ж думає: «М-м… так… я б…» Має на увазі — купив би, — лукаво посміхнулася. — Та я впевнена, коли скажу вам, що перед вами — полковник МВС Сквирська, що дев’яносто дев’ять відсотків глядачів, не тільки чоловіків, вигукнуть: «Нічого собі!» І в полковникові почнуть шукати не лише жіночих зваб. Шукайте, панове!
Ефір промайнув на одному подиху. Ведуча і гостя виявилися блискучими ораторками: дотепними, іронічними, глибокими. Вони зачепили жінок-політиків, жінок-зірок, не оминули і журналісток.
Присутні в студії зааплодували, тільки-но ефір закінчився. Петро кинувся до Марусі, як до рідної.
— Я тобі казав, що ти неперевершена?! Хто мені не вірив?!
— Петрику, — все — ця пані, — показала на Світлану. — Вона — геніальна співрозмовниця…
— Це я помітив, — поцілував руку Світлані. — Ви — справжній полковник. Але, що найважливіше, ви справжня жінка. Точніше — ви вражаюча жінка!
— Дякую! Я про себе такого не знала, — посміхалася Світлана.
— Ой, знали, — продовжив жарт Петро, — бо не один я, з чоловіків, маю очі.
— Пане Петре, мати очі — ще не значить ними бачити…
— Згода. Бо не завжди мати язика — так вправно ним керувати…
— То знову комплімент, чи…
— Це, Світлано, навіть не похвала, це — захоплення! — перебив Петро.
— Дякую, — простягла руку Світлана.
— Це вам… я навіть не знаю, як дякувати, — поцілувавши руку, дивився захоплено на жінку.
— А я знаю! — перебила їхній монолог Маруся.
— Як? — запитали в один голос Петро та Світлана.
— А чи не поїхати нам…
— Поїхати! — випалив Петро.
Він зараз був готовий їхати хоч за три світи, і це бачили обидві жінки. Вони хитро переглянулися.
— Петрику, ти ще навіть не почув куди, а вже їдеш…
— Чи важливо куди? Головне — з ким! — вигукнув захоплено.
— Пропоную в клуб до Романа, — запропонувала Маруся.
— Ґеніально! Ґеніально, Марусю.
Маруся тільки хотіла набрати номер Романа, як озвався телефон. Вона посміхнулася. То був він.
— Чую, — сказала весело.
— Я знав, що ти неперевершена! — вигукнув захоплено. — Але щойно ти перевершила свою неперевершеність! Королево, чи можна тебе побачити?
— Ти не даєш мені слова вставити… — сміялася Маруся.
— Пробач…
— Ми тут намірилися напроситися в твій клуб, відзначити перший ефір.
— Боже! Сама королева! Напроситися?.. Та я найщасливіший із тих мільйонів, хто мав щастя бачити тебе в ефірі!
— Романе! Я не пізнаю тебе… Ти такий натхненний.
— Та хто ж натхненниця! Марусю, я за вами їду!
— Чекай. Петре, ти на машині?
— А то… — сказав той.
— Романе, ми самі доїдемо. Ти нас чекай.
— Я весь — чекання…
— Будь!
Маруся вимкнула телефон і мовчки подивилася на Петра й Світлану. Ті також мовчали, очікуючи.
— Ну, що — по конях!
— По коню! — підхопив Петро.
Вечірній Київ не був порожнім. Він, здавалося, ніколи й не порожнів. Люди змінювали одні одних — метушилися на вулицях, заходили в магазини, під’їзди. Кияни, ніби заведені на столичне суєтне життя, вже не могли зупинитися, не могли випасти з того звичного ритму, який тримав їх у тонусі.